Я думав, що йду до людини з найширшими науковими поглядами, яка зможе зрозуміти мій феномен, — і тепер втрачати цю віру було боляче. Наче померла надія. Мій випадок виходив за межі будь-яких поглядів. Я дістав із кишені монетку.
— Погляньте. Це пенні. Єлизаветинська [22] 1558–1603 роки — часи правління королеви Єлизавети І.
монетка. Коли мені довелося піти з родини, моя дочка дала мені її.
— Це стародавня монета. У мого друга є монета часів правління Генріха VIII [23] 1509–1547 роки.
— півгроут [24] Гроут — монета в 4 пенси. Півгроут — монета у два пенси.
. Але він точно не народився в часи правління Тюдорів. І здається, ця монета навіть рідкісніша за пенні.
— Сер, я не божевільний. Запевняю вас. Я живу вже дуже давно. Я пам’ятаю, як британці відкрили Таїті [25] У квітні 1769 року острів за таємним наказом лорда адміралтейства відвідав капітан Джеймс Кук.
. Я був знайомий із капітаном Куком. Я працював на підлеглих лорда-камергера [26] Офіційна посада, що з’явилася у Середньовіччі.
… Будь ласка, сер, скажіть… чи не приходила до вас дівчина? Жінка? Жінка, яка б говорила про таку саму проблему? Її звуть Маріон, але, можливо, вона використала інше ім’я. Думаю, вона змінила особистість, щоб вижити… Нам часто доводиться…
— Сер, прошу вас, не хвилюйтеся, — доктор Хатчінсон мав стурбований вигляд. — Прошу вас піти.
— Як же мені не хвилюватися? Ви єдиний, хто може мені допомогти. Я хочу зрозуміти свою природу. Зрозуміти, чому я такий, який є.
Я схопив його за руку, а він відсахнувся від мене, наче боявся підчепити моє божевілля.
— Тут поліцейський відділок зовсім поруч, попереджаю вас. Якщо ви не підете, я викличу допомогу, і вас звідси виведуть.
З очей у мене котились сльози, що перетворили Хатчінсона на змазаний привид. Я знав, що треба піти. Знав, що сподіватися більше немає на що, принаймні зараз. Я підвівся та мовчки вийшов, поховавши свою таємницю ще на тридцять один рік.
Лондон та Сент-Олбанс, 1860–1891 роки
Після першої зустрічі з доктором Хатчінсоном мене охопило горе, відчай та тривога — і набагато сильніше, ніж звичайно. А потім я втратив здатність узагалі будь-що відчувати. Краще б відчувати сум, бо коли боляче — значить, ти живий. Я боровся з цим, я з жагою кидався у життя, я оточував себе гамором і шумом. Я ходив у м’юзик-холи, у перші ряди осередків сміху та радощів. Я сміявся, я підспівував, я намагався відчути хоч трохи тієї радості — але ні.
Одного спекотного серпневого дня 1880 року я пішки вирушив з Вайтчепелу [27] Історичний район Лондона. Нині є частиною Тауер-Гемлетс.
у Сент-Олбанс. Я втомився від Лондона, бо він зберігав забагато спогадів. Його вулицями мандрували привиди мого минулого. Настав час стати кимось іншим. Моє життя нагадувало матрьошку: одне життя ховалося всередині іншого, а те — всередині іншого і так далі. Таким чином, може, ззовні попередні життя не було видно, але я знав, що вони й досі тут. Роками я вважав, що треба просто ладнати нову мушлю на стару — змінюватися, трансформуватися та постійно рухатися.
Сент-Олбанс був недалеко від Лондона, але в ті часи цього було достатньо. Для мене це місто стало так само новим, як і будь-яке інше в Англії. Я знайшов роботу ковалем. Зараз усі думають, що 1880-ті стали часом розквіту фабрик, але ж насправді та епоха поєднала в собі багато інших епох. Власне, як і завжди. Минуле ніколи не зникає вмить. Його відгомін ще довго лунає в сучасності. Це були часи, що ділили між собою коней та машини, і ковалі були так само потрібні, як і раніше.
На жаль, у Сент-Олбанс мені погіршало. Іноді мене так зачіпало, що я просто стояв та вдивлявся у червоне жерло печі, загубивши там самого себе. Нерідко мій начальник, Джеремая Картрайт, штурхав мене ліктем чи плескав по спині, мовляв, спускайся з небес.
Одного разу, коли в кузні нікого не було, я пішов далі. Закотив рукав, витяг розжарений шматок заліза, зігнув його у формі місяця та притис до лівого передпліччя. Моя шкіра зашкварчала, але я терпів. Стис зуби, заплющив очі та терпів, навіть не скрикнув. У мене й досі є шрам, схожий на посмішку, він мене якось дивно заспокоює. На жаль, відтоді я маю поводитися з ним обережно, бо такий шрам — чудова відзнака, що може порушити мою анонімність у житті.
До речі, тоді це подіяло. Я відчув біль: він прокотився моїм тілом та пульсуючою хвилею збудив мій мозок. Значить, я існую. Бо треба існувати. Щоб відчувати біль, потрібен хтось живий. І це був я. Приємно було усвідомити власну реальність.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу