Джоанн Харрис - Шоколад

– Віана, – тихо промовляє він. – Віана.

– Це цілком природне почуття, – твердо кажу я йому. – І зрозуміле.

Чарлі з-під табурета гавкає, висловлюючи своє обурення.

Сьогодні ми заробили майже триста франків. Уперше змогли покрити витрати. Я з радістю сповістила про це Анук, коли вона повернулася зі школи. Однак дочка відповіла мені неуважним поглядом. Її завжди жваве личко надзвичайно серйозне, очі – темні, похмурі, як небо перед грозою.

Я запитала в неї, чому вона така пригнічена.

– Через Жанно, – голос у неї безбарвний. – Його мама заборонила йому гратися зі мною.

Я згадала Жанно в костюмі Вовка на карнавальній ході. Худий семирічний хлопчик з кошлатою головою й підозріливим поглядом. Учора ввечері він грав з Анук на площі. Вони з войовничим лементом ганялися одне за одним, поки не стемніло. Його мати, Жолін Дру, одна з двох учительок початкової школи, дружить із Кароліною Клермон.

– Он як? І що ж вона каже? – стримано питаюсь я.

– Що я впливаю на нього погано. – Вона глянула на мене спідлоба. – Тому що ми не ходимо до церкви. Тому що ти відчинила крамницю в неділю.

Ти відчинила.

Я дивлюся на дочку. Мені хочеться обійняти її, але насторожує її неприступний ворожий вигляд.

– А сам Жанно що думає? – якомога спокійніше запитую я.

– А що йому залишається? Вона завжди поруч. Спостерігає. – Анук підвищує голос до лементу, і я здогадуюся, що вона от-от розплачеться. – Чому з нами так завжди? – вимогливо питає вона. – Чому я ніколи… – Не витримуючи внутрішньої напруги, вона замовкає; її худенькі ребра здригаються.

– У тебе є інші друзі. – Я не перебільшую: учора ввечері я бачила з нею не менше п’яти дітей; площа аж дзвеніла від їхнього вереску й сміху.

– Це друзі Жанно . – Я розумію, що вона має на увазі. Луї Клермон. Ліз Пуату. Вони – його друзі. Без Жанно компанія скоро розпадеться. Мені раптом стало нестерпно гірко за дочку, котра вигадує невидимих друзів, щоб заповнити простір навколо себе. Тільки мати-егоїстка може уявити, начебто вона одна здатна заповнити цей простір. Сліпа егоїстка.

– Ми могли б ходити до церкви, якщо ти хочеш, – кажу лагідно. – Але ти ж знаєш: це нічого не змінить.

– Чому ж? – У її голосі бринить осуд. – Вони ж не вірять. Їм плювати на Бога. Вони просто ходять до церкви. – Я посміхнулася, не без гіркоти. Їй усього шість, але часом вона вражає мене глибиною своєї проникливості.

– Може, це й так, – відповідаю я, – але хіба ти хочеш бути як вони?

Вона знизує плечима – цинічний, байдужий рух. Тупцяє з ноги на ногу, немов боїться, що я почну читати лекцію. Я шукаю підхожі слова, щоб пояснити їй, а в думках – тільки образ матері зі збожеволілим обличчям: вона заколисує мене, нашіптуючи майже з люттю: «Що я буду робити без тебе? Що буду робити?»

Узагалі-то я давно вже пояснила все доньці – й про лицемірство церкви, і про полювання на відьом, про переслідування бурлак і людей іншої віри. Вона розуміє. Тільки ось засвоєні поняття погано переносяться на щоденне життя, не примирюють із самотністю, із втратою друга.

– Це несправедливо, – у її голосі усе ще чутні бунтарські нотки; вона вже налаштована менш вороже, але, як і раніше, агресивна.

Так само як і розграбування Святої землі, спалення Жанни д’Арк, іспанська інквізиція. Але я не нагадую їй про це. Її обличчя напружене, у рисах застиг нестерпний біль. Варто мені виявити слабину, і вона відвернеться від мене.

– Знайдеш інших друзів, – непереконлива, невтішна відповідь. Анук глянула на мене із презирством.

– А мені потрібний цей, – це вимовлено страшенно дорослим, страшенно втомленим тоном. Вона відводить погляд. Її повіки набрякли сльозами, але вона не кидається до мене за розрадою. Зненацька я з жахливою ясністю бачу її, дитину, підлітка, дорослу, зовсім незнайому мені, якою вона неодмінно стане, і ледь не плачу від розгубленості й страху. Немов ми з нею помінялися місцями: вона – доросла, я – дитина…

Не йди, будь ласка! Що я буду робити без тебе?

Але я відпускаю її без жодного слова, забуваючи про велике бажання лишити її біля себе: я занадто гостро усвідомлюю, що вона відгородилася від мене стіною відчуження. Люди народжуються дикунами. Найбільше, на що я можу сподіватися, – це трохи ласки й видимість слухняності. Тому що в глибині душі моя дочка, як і всі діти, – маленький варвар з первісними інстинктами – неприборкана, неприручена, непередбачувана.

Увесь вечір вона мовчала. Коли я стала вкладати її спати, вона відмовилася від казки, але заснула лише за кілька годин після того, як я загасила світло у своїй спальні. Лежачи в темряві, я чула, як вона міряє кроками кімнату, час від часу вибухаючи лютими уривчастими тирадами, зверненими чи то до самої себе, чи то до Пантуфля. Слів я не могла розібрати: вона говорила занадто тихо. Пізніше, переконавшись, що вона спить, я навшпиньках пробралася до її кімнати, щоб вимкнути світло. Згорнувшись клубочком, вона лежала на краю ліжка, викинувши убік руку й так зворушливо вивернувши голову під неприродним кутом, що в мене від жалості защеміло серце. В одній долоні вона стискала маленьку пластилінову фігурку. Розправляючи простирадла, я забрала в дочки цю фігурку, щоб покласти її в коробку для іграшок. Вона ще зберігала тепло дитячої ручки, я відчувала від неї аромат початкової школи, нашептаних секретів, друкарської фарби й напівзабутих друзів.