Гі, мій кондитер, знає мене з давніх-давен. Ми працювали разом, коли народилася Анук, і він же допоміг мені організувати моє перше підприємство – маленьку кондитерську на околиці Ніцци. Тепер він мешкає в Марселі – імпортує натуральне терте какао прямо з Південної Америки й на своїй фабриці переробляє його на різні сорти шоколаду.
Я використовую сировину найвищої якості – брикети шоколадної глазурі, розміром трохи більші, ніж звичайна цеглина, усіх трьох видів: чорну, молочну й білу. З однією доставкою я одержую по ящику кожного із цих видів. Шоколад неодмінно слід покришити. Деякі кондитери купують не брикети, а шоколадну масу, але я люблю готувати суміш власноруч. Метушня з неопрацьованими тьмяними блоками шоколадної поливи дарує мені безмежну насолоду. Мені подобається подрібнювати їх вручну – я ніколи не користуюся електричними міксерами, – зсипаючи здрібнену масу у великі керамічні чани, потім плавити її, помішуючи й старанно вимірюючи температуру спеціальним термометром по завершенню чергової фази трудомісткої роботи, поки не стає зрозуміло, що суміш достатньо тепла.
Є щось магічне в процесі перетворення шоколадної сировини на «золото дурнів», що хвилює уяву простих смертних. Можливо, навіть моя мати оцінила б мою працю. Працюючи, я дихаю на повні груди й ні про що не думаю. Вікна розчинені навстіж, гуляють протяги. На кухні було б холодно, якби не жар, що підіймається від печей і мідних чанів, якби не гарячі випари талої шоколадної глазурі. У ніс б’є дурман, п’янить суміш запахів шоколаду, ванілі, розпечених казанів і кориці – терпкий грубуватий дух Америки, гострий смолистий аромат тропічних лісів. Отак я тепер подорожую. Як ацтеки у своїх священних ритуалах. Мексика, Венесуела, Колумбія. Двір Монтесуми. Кортес і Колумб. Їжа богів, що бульбашиться і піниться в ритуальних чашах. Гіркий еліксир життя.
Можливо, саме це почуває Рейно в моїй крамничці – дух далеких часів, коли світ був обителлю варварів, дикунів. Какао-бобам поклонялися ще до пришестя Христа – до того, як народився у Вифлеємі Адоніс і був принесений у жертву на Великдень Осіріс. Їм приписувалися магічні властивості. Напій з них потягували на сходах жертовних храмів; вони дарували несамовите блаженство, вкидали в шалений екстаз. От чого він боїться! Розтління через задоволення, непомітного занурення плоті в глибини розгулу. Оргії ацтекського жрецтва не для нього. І все-таки у випарах талого шоколаду починає щось проступати – якесь видіння, як сказала б моя мати, – димчастий палець усвідомлення, що вказує… вказує…
Є! На мить я майже схопила його. Рівна поверхня, що парувала, зарябіла, утворюючи якийсь візерунок. Потім ще один – неясний, тонкий, як павутинка, він проступає лише частково… На мить я майже побачила відповідь, таємницю, яку він приховує – навіть від себе – ретельно, зі страхаючою ощадливістю, ключ, який дасть хід усім нам, запустить увесь механізм.
Ворожити на шоколаді важко. Видіння розпливаються, клубочаться в парі, що туманить мозок. І я – не моя мати, яка до самої смерті зберігала настільки могутній дар віщування, що ми з нею в паніці бігли, немов божевільні, ще до того, як її передчуття набували закінченої форми. І все-таки, перш ніж видіння розсіялося, мені здається, я встигла дещо розглянути – кімнату, ліжко, на якому лежить старий зі збудженими запалими очима на блідому обличчі… І вогонь. Вогонь.
Це те, що я мала побачити?
Це і є таємниця Чорного чоловіка?
Я маю дізнатися його секрет, якщо ми хочемо тут залишитися. А я й справді хочу. Будь-якою ціною.
Тиждень, mon père . Тільки й усього. Минув лише один тиждень. А здається, набагато більше. І сам не розумію, чому вона так мене бентежить, адже мені абсолютно ясно, що це за жінка. Я заходив до неї днями, намагався переконати, що не варто відчиняти крамницю у недільний ранок. Колишня пекарня перетворилася на щось неземне, повітря наситилося надзвичайними ароматами імбиру й спецій. Я намагався не дивитися на полички з солодощами – коробочки, стрічечки, бантики пастельних тонів, сріблясто-золотаві гірки зацукрованого мигдалю, зацукровані фіалки, шоколадні пелюстки троянд. Тут усе нагадує будуар – інтимна атмосфера, запах троянд і ванілі. Точно так виглядала кімната моєї матері: там були і серпанок, і кришталь, що мерехтів у приглушеному світлі, і ряди флакончиків і склянок на туалетному столику – сонм джинів, які очікують, доки хтось не врятує їх з полону. Є щось нездорове у такій рясній вишуканості. Обіцянка, недосяжна, заборонена насолода.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу