Джоанн Харрис - Шоколад

Потрібен час, каже мені Ґійом, щоб Ланскне прийняв приїжджу людину. Минулої неділі, розповідає він, кюре Рейно виголосив сувору проповідь про помірність, і тому багато хто, побачивши того ранку, що «Небесний мигдаль» відчинився, ніби нічого й не сталося, вирішив, що це – пряма образа церкви. Особливо сильно страждала Кароліна Клермон, яка вчергове сіла на дієту. «Це так само обурливо, милі мої, – на весь голос верещала вона, звертаючись до своїх приятельок у церкві, – як і римські оргії часів заходу імперії, а ця жінка зовсім загордилася, заявилася до міста, танцюючи, немов цариця Савська, та ще так безсоромно хизується своєю позашлюбною дитиною, начебто… О, шоколад? Нічого особливого, любі мої, і зовсім не варто тих грошей…» У результаті дами дійшли висновку, що «це» – цікаво, що вони мали на увазі? – не протриває довго й за два тижні мене вже не буде в місті. Але число моїх покупців порівняно з минулим днем подвоїлося. Серед них – навіть пара найближчих подружок мадам Клермон. Трохи збентежені, з жадібним блиском в очах, вони повторюють одна одній, що їм просто стало цікаво, тільки й усього, просто захотілося побачити все на власні очі.

Я знаю всі їх улюблені ласощі. Визначаю їх так само вірно, як ворожка по лініях на долоні передбачає долю. Це моя маленька хитрість, професійна таємниця. Мати посміялася б з мене, сказала б, що я марно розтринькую свій талант. Але в мене немає бажання з’ясовувати їхню таємницю. Мені не потрібні їхні секрети й таємні думки. Не потрібні їхні страхи й дяка. Нудний алхімік, сказала б про мене мати з поблажливим презирством. Показує нікчемні фокуси, хоча могла б творити чудеса. Але мені подобаються ці люди. Подобаються їхні дрібні турботи й переживання. Я з легкістю читаю по їхніх очах і вустах: цій, із затаєною гіркотою в рисах, сподобаються мої пікантні апельсинові трубочки; он тій, з милою посмішкою, – абрикосові серденька з м’якою начинкою; дівчина зі скуйовдженим волоссям оцінить належним чином мендіани; а ця бадьора весела жінка – бразильський горіх у шоколаді. Для Ґійома – вафлі в шоколаді; він їх акуратно з’їсть над блюдцем у своєму охайному холостяцькому будинку. Нарсіс любить трюфелі з подвійним вмістом шоколаду, а це значить, що за його суворою зовнішністю криється добре серце. Кароліна Клермон сьогодні ввечері буде марити про палений ірис і вранці прокинеться голодною й роздратованою. А діти… Шоколадні шишечки, кренделики, пряники із золотавою окантовкою, марципани в гніздечках з гофрованого паперу, арахісові льодяники, шоколадні грона, сухе печиво, набори безформних ласощів у коробочках на півкіло… Я продаю мрії, маленькі задоволення, солодкі нешкідливі спокуси, що скидають сонм святих на купу горішків та нуги…

Хіба це так погано? Кюре Рейно, у всякому разі, не схвалює.

– Тримай, Чарлі. Їж, старий, – голос Ґійома незмінно теплішає, коли він звертається до свого вихованця, але стає й незмінно сумним. Пса він купив одразу ж після смерті батька, повідомив він мені. Вісімнадцять років тому. Однак собачий вік коротший за людський, і вони постаріли одночасно.

– Це тут, – показує він мені пухлину під щелепою Чарлі. Вона завбільшки з куряче яйце, випинається, як наріст на дереві. – Увесь час росте. – Він помовчав, почухуючи живіт пса. Той з насолодою потягується, дриґаючи лапою. – Ветеринар каже, нічого зробити не можна.

Тепер мені ясно, чому сповнений любові погляд Ґійома затьмарений відчуттям провини.

– Старих людей ми ж не присипляємо? – палко доводить він. – Ні, поки в них, – він підшукує потрібні слова, – не згасло бажання жити. Чарлі не страждає. Зовсім ні… – Я киваю, розуміючи, що він лише намагається переконати самого себе. – Ліки вбивають біль.

Поки , – беззвучною луною дзенькає невимовлене слово.

– Я знатиму, коли настане час. – У його добрих очах я бачу жах. – І знатиму, як треба вчинити. Я не злякаюся.

Я мовчки наливаю для нього келих шоколаду й посипаю піну шоколадною пудрою, але Ґійом, зайнятий своїм вихованцем, не бачить цього. Чарлі перевертається на спину, ліниво крутить головою.

– M’sieur le curé каже, що у тварин немає душі, – тихо мовить Ґійом. – Каже, я повинен позбавити Чарлі страждань.

– Душа є в кожної істоти й у кожної речі, – заперечую я. – Так вважала моя мати. У всього, що існує.

Ґійом киває, замкнувшись у колі власного страху й провини.

– Як я буду без нього жити? – запитує він. Його погляд, як і раніше, звернений до собаки, і я розумію, що він забув про мою присутність. – Що я буду робити без тебе? – Я за прилавком стискаю кулака в німій люті. Мені знайоме це відчуття – страх, каяття совісті, невтамована спрага, – добре знайоме. Такий самий вираз я бачила на обличчі матері в ніч після зустрічі з Чорним чоловіком. І слова, вимовлені Ґійомом – «Що я буду робити без тебе?» – я теж чула. Їх шепотіла мені мати протягом усієї тієї жахливої ночі. Дивлячись на себе в дзеркало перед сном, уранці, коли я тільки прокидаюся, відчуваю страх, що збільшується, – упевненість, – й усвідомлюю, що моя власна дочка вислизає від мене, що я втрачаю її, втрачу напевно , якщо не знайду заповітного Притулку… І бачу на своєму обличчі такий самий ненависний вираз. Я обійняла Ґійома. Незвичний до жіночого дотику, він на мить застиг у напрузі. Потім почав розслаблюватися. Я почуваю, як з нього хвилями вихлюпується пекучий біль невідворотної втрати.