Джоанн Харрис - Шоколад

Він вимовив тихо:

– Зрозуміло.

Подібний тип людей мені добре знайомий. Ми з мамою вдосталь надивилися на них за роки мандрів по Європі. Ті ж люб’язні посмішки, презирство, байдужість. Дрібна монета, що випала з пухкої руки жінки біля стін переповненого Реймського собору; молоді черниці, які з осудом дивилися на маленьку Віану з голими колінами, що кинулася підбирати її на курній підлозі. Чоловік у чорній одежі, який гнівно, гаряче переконує в чомусь мою матір; вона вискочила із церкви бліда як полотно, до болю стискаючи мою руку… Пізніше я довідалася, що вона намагалася йому сповідатися. Що надихнуло її на цей крок? Можливо, самотність; потреба висловитися, звіритися комусь, але не коханцеві. Людині, що закликає до відвертості. Але невже вона сліпа ! Його обличчя, що тепер уже аж ніяк не закликало до відвертості, суцільна гримаса гніву й обурення. Це гріх, смертний гріх… Їй слід залишити дитину на піклування добрих людей. Якщо вона любить свою маленьку – як її кличуть? Ганна? – якщо вона любить її, то повинна – зобов’язана – піти на цю жертву. Він знає монастир, де про неї можуть подбати. Він знає… Він схопив її за руку, стиснув пальці. Хіба вона не любить своє дитя? Хіба не мріє про порятунок? Невже не любить? Невже вона не бажає порятунку для неї?

У ту ніч мати плакала, заколисуючи мене на руках. А вранці ми покинули Реймс, потай, озираючись навкруги, – гірше, ніж злодії. Мати міцно притискала мене до себе, немов украдений скарб, а очі в неї були збуджені, погляд як у зацькованого звіра.

Я зрозуміла, що він майже умовив її відректися від мене. Після вона часто запитувала, чи щаслива я з нею, чи не страждаю від відсутності друзів, власного дому… Та ні, ні, раз по раз відповідала я, цілуючи й переконуючи її, що я не шкодую ні про що, ні про що , однак отруйне насіння вже пустило коріння. Багато років бігали ми від священика, від Чорного чоловіка, і, коли його обличчя несподівано спливало в картах, – а це траплялося час від часу, – ми знову рушали у мандри, намагаючись сховатися від чорної безодні, яку він породив у її серці.

І от він знову тут, коли я вже думала, що ми нарешті знайшли своє місце під сонцем. Стоїть у дверях, немов янгол біля воріт.

Що ж, цього разу, заприсяглася собі, я не втечу. Що б він не робив. Як би не налаштовував проти мене людей. Обличчя його, немов сорочка карти, що віщує зло, – безпристрасне, категоричне. Ясно, що ми оголосили одне одному війну, хоч уголос ці слова так і не пролунали.

– Дуже добре, що ми знайшли спільну мову, – кажу я голосно і холодно.

– Згоден.

У його очах мерехтить вогник, якого я раніше не помічала. Я насторожуюся. Он воно що. Він задоволений , радіє, що ми зіткнулися з ним. Певен, що він застрахований від поразки, ні на мить не припускає, що може раптом програти.

Він повертається, збираючись піти. Спину тримає прямо, тільки ледь помітно киває на прощання. Ні єдиного зайвого жесту. Увічливе презирство. Колюча отруйна зброя праведника.

– M’sieur le curé! – Він на мить обертається, і я вкладаю йому в долоні прикрашений стрічками пакетик. – Це вам. За рахунок закладу, – посмішкою даю зрозуміти, що не прийму відмови, він ніяково бере подарунок. – Дуже вам вдячна.

Він насупився, немов досадуючи на те, що зробив мені приємність.

– Знаєте, я не дуже люблю…

– Дурниці, – жваво перебиваю я безапеляційним тоном. – Ці вам сподобаються, я просто впевнена. Вони нагадують мені про вас. – Вважаю, він подумки здригнувся, хоча зовні це ніяк не було помітно. Потім, з білим пакетиком у руці, вийшов під сумовиті струмені дощу. Я дивилася йому вслід. Він не побіг в укриття. Покрокував під дощем звичайною своєю розміреною ходою, не безпристрасно, а всім виглядом показуючи, що ця невелика незручність навіть робить йому приємність.

Мені хочеться думати, що він з’їсть цукерки, хоча, скоріш за все, він кому-небудь віддасть мій подарунок. І все-таки я сподіваюся, він зазирне в пакетик… Із цікавості.

Вони нагадують мені про вас.

Дюжина моїх фірмових ласощів. Маленькі цукерки у формі зачинених устриць із начинкою праліне.

Учора було п’ятнадцять покупців. Сьогодні – тридцять чотири. У тому числі Ґійом. Він купив пакунок вафель у шоколаді й чашку шоколаду. Чарлі, як завжди, з ним, лежить покірно під табуретом, згорнувшись клубочком. Ґійом час від часу нахиляється й вкладає в його ненаситну, жадібну пащу шматочок коричневого цукру.