Олесь Ульяненко - Жінка його мрії

Бармен провів парочку до столика. Йому кортіло щось сказати, але, як людина бувала, він напевне віддавав перевагу бути глухонімим. Проте він нагнувся і покрутив ручку приймача. Окрім шкабарчання, ніхто нічого не почув. Лейтенант сів напроти виходу. Чисто професійна звичка. Мотиль накинувся на пиво і горішки. Можна було здогадатися з сонних і кислих облич, що тут нудьга. У пацанів сусіднього столика відразу настовбурчилися загривки. Лейтенант завбачливо показав кобуру пістолета. І все затихло. Хрипів роздовбаний приймач, Мотиль сьорбав пиво.

– Давай розповідай.

Мотиль було розкрив рота, зручно вмостившись на стільцеві, як несподівано замовк приймач. І саме ця обставина насторожила лейтенанта найбільше. Нарешті з приймача пролунав приємний і густий баритон, який сповіщав про те, що на землю мчить комета і що, швидше всього, такого-то року вона торохне об землю і рознесе її на друзки.

– Нічого собі, - сказав хтось, і всі покотилися від реготу.

Лейтенант уважно слухав. Він не був містиком, але відразу його чомусь замлоїло. Він не міг, як і кожен з його професії, приязно ставитися до таких речей. Він просто до скрипу в зубах ненавидів подібні витівки. Притримуючи кобуру на боці, він встав і підійшов до барної стійки.

– Це ти придумав, сучий син, - сказав він барменові.

– Звали. Можеш забрати це ренжиляччя, - бармен підсунув лейтенанту приймача.

Лейтенант повернувся на місце, сів, рипнувши шкірянкою, і з німим, майже гранітним поглядом уставився на Мотиля. Але щось не складалося, дурнувато і тупо не складалося. Він би міг подумати, що у його житті не завжди не гладко складалося, але інтуїція підказувала, що таки не цього разу і не так.

– Розказуй і не мути, - уставився м’яким і добрим поглядом на Мотиля.

Приймач знову озвався. Голос, густий і приємний, повідомив про комету, що наближається до нашої Галактики. Лейтенант засопів носом і вилупився на приймач. Покрутив ручку, але нічого: голос продовжував кассандрствувати хоч ти його вбий.

– Так і того разу було, - сказав Мотиль, і рот у нього залишився відкритим: йому дуже кортіло пива, але він не наважувався при-кластися до пляшки, наче вона могла відгризти його губи. Потім лейтенант оглух, так, наче між ним і Мотилем простір повільно, але впевнено залили олією. Він вимірював поглядом Мотиля, і не міг бачити, і не міг розуміти, що очі у нього стають чистими і прозорими, чистіші від проточної води. Очі його вивчали Мотиля з однієї причини, намагаючись перетнути чи розірвати його зв’язок з Івою. Вони, напевне, однолітки, гадав він, рік чи два різниця; нічого не може бути спільного, окрім часу, а час - неможлива річ. Час не купиш і не пристрелиш зі "Стєчкіна".

– А потім прийшов він... - не вгавав Мотиль. - Він зайшов, по-дивився на оту стіну... піди сам подивись... Коли відійшов, а там була п’ятірня і дві синіх лінії...

Лейтенант підійшов і подивився на стіну. Дійсно, майже уполовину стіни грубо, мов дитячою рукою, була намальована п’ятірня, з двома лініями.

– Це мені нічого не говорить, - сказав він, швидше, для себе.

Білий пісок хвилями підлизував синє небо. Кричали чайки, ламаними лініями панахаючи синьку. Він розуміє, що у чайках є щось безлике і від того притягальне, настільки, що починається бардак у голові. Баржа горбатим динозавром лежить на березі. Саме це йому і подобається. Ось все це йому подобається. Пустота, чистота і простір, який треба заповнити. Майор розуміє, що від нього хоче той внутрішній застиглий голос, а підвечір’ям його уяву і його непрожитий простір заповнять бутони нерозпущених троянд. Завтра вони розпустяться на повну силу, покриті росою юності, і сама безкінечність життя потече срібними ріками з усіх кінців світу, і їх ніхто не зупинить. Робітники натягували троси, їхні штани лопотіли на вітрі, пропечені сонцем обличчя, поорані зморшками, шерехаті руки - відлуння смерті. Скоро прийде їхній час, але його час ніколи не прийде, допоки він знає, чим жити. Паскудне змарноване життя, і не заради якихось принципів, а просто тому, що ти ідіот і народився не в тому місці, не в той час. Для них ніколи не наступить завтра, бо завтра - у натягнутих жилах, схололій крові, імпотенції. Він сів і поїхав берегом, міряючи білу косу піску задоволеним поглядом, наче вона і направду належить тобі... Майор прокидається, втягуючи ніздрями запах іхтіолки, хлору, і тупий біль підступає до самого черепа. Він хоче закрити очі, але стіни зараз нагадують холодець, де позастрягали всілякі речі, живі істоти, цілі квартали, ба навіть події, і він хоче крикнути, але тут перед ним починає розширюватися велетенська чорна діра, схожа на трубу. І він стоїть, зовсім маленький, у чорному просторі, і він знає, що ця велетенська труба нагадує вушну раковину, і на душі у нього печаль, сум і страх.