Олесь Ульяненко - Жінка його мрії

– Ось, Іва, у чому справа. Одному чоловіку, скажімо, моєму босу, потрібні дівчата. Прошу не перебивати. Не думайте, що це якісь публічні гульбища. Йому треба цнотливі, незаймані тобто, - він перестав говорити, тиша свистіла у вухах, наче він вирік якесь одкровення. Іві видавалося, що тисячі нажуханих і лисих буддистів, обкурившись драпу, барабанять у свої бряцкала під вікнами ресторану.

– Я давно не дівчинка, - пирхнула Іва і з задоволенням хильнула чарку горілки. - Напевне, мама думає інакше... Проте давай далі...

– Ви мене неправильно зрозуміли... Вам потрібно знаходити цих дівчат, умовляти чи домовлятися. Звісно, за добрі гроші. Дуже добрі гроші. Він, бачте, має своєрідні смаки...

– Губа не дура, - сказала Іва, і тут у неї по-зрадницькому кольнуло під серцем, так, наче там, зліва, захолола крапелька ртуті. Принаймні їй так видалося. Незнайомець делікатно протер лівий кутик ока.

– Нема проблем, - сказала Іва. - Лишилося знайти голку в сіні і домовитися про платню. Правильно я мислю?

– Ми не образимо, - відповів незнайомець.

У цьому круглому, як чорне сонце, місці ходили ще трамваї, старезні післявоєнні мастодонти, колії різали чорний клапоть землі, безлюдний, як після напалму; людність вся тут збилася в кількох будівлях підозріло жовтого кольору, що нагадували собачі буди. Така була Борщагівка колись, а можливо, ніколи такою не була, крізь алкогольний шум у вухах подумала Іва. Місяць осколком нічного феєрверка стирчав у фіолетовому небі. Всю ніч у її нового знайомця нічого не виходило. Потім він випив, добряче поїв, заснув, а Іва лежала і дивилася на шматок порцелянового місяця, як сходилися і розходилися в навислому тумані чорні колії, затискаючи місто з кожним роком слабіючою петлею. Люди в наш час перестали багато думати, а стали більше робити - з цими думками вона і заснула. Їй снилася і ввижалася дорога, що підіймалася догори під тремтячим кольором цвілого неба, й Іві хотілося піднятися по тій дорозі, але вона ніяк не могла вирішити, куди ступати: перед самим її обличчям були кришталеві східці, котрі вели донизу, а звідти лилася приємна музика. Іва подумала, що так співають райські птахи; але чомусь їй було моторошно і від співу, і від того, що перед нею стояв вибір - пройтися або спуститися. Вона навіть розсердилася... Іва прокинулася, ще перебуваючи під враженням від сну, і тут виникла безглузда, здавалося б, непотрібна для неї думка: а дійсно, де зна-ходиться рай, вгорі чи внизу? чи, може, для кожного свій рай? Іва труснула головою: звідки взятися таким думкам? Іва подивилася на біле полотно світанку. Глухо бабахкали і дзвеніли колії. Їй зробилося лячно, розпачливо і пусто, вона, не одягаючись, пішла на кухню, однозначно загнану під євроремонт, пити каву. Підлога на кухні викладена білими і чорними кахлями, на зразок шахівниці. На столі стояв апарат для приготування кави. Іва скривила пичку і запитала про себе: що вона тут у біса робить? Але нараз усмішка освітила її обличчя. Чого просиш, завжди буде, тільки як? Іва сьорбнула запашної французької кави.

Палуба скрипіла від вітру. У цих місцях ріка нагадувала розтоплений свинець; тут не видно, як вона широким горлом ковтає білий пух вітрильників, острови, головне - місто не шипіло шинами, не дряпалося догори. Різнобарвні парасольки билися під теплим вітром, і майору приємно ряботіло в очах. Вітер ворушив лацкани піджака, скрипіли підбори команди, губилися голоси. За баржею, що наче древній шлюп лежала черевом на воді біля берега, білими захололими хвилями піднімався пісок. Пісок білий і чистий, його навезли з-під Ржевська, здається, таке є містечко, - думав майор, - а могли б і з Африки, із Сахари, чому б ні, добре, що грошей вистачає. Небо блищало чистою синьою порцеля-ною. Саме так воно і повинно бути, як він замислив. Життя належить спритним, і від цього нікуди дітися. Щастя і нещастя належать таким, як він. Тут у нього покисліло в роті: а що робити з Ладою? Гм, столична хвойда, з претензіями сільської дурки, котра, окрім клубу з гармошкою, нічого у житті не бачила. Він знав, що у житті усім зобов’язаний собі, а не їй, не її батькам, дідам, що походжали довгими коридорами, з запахом паркетної мастики, паперів з доносами. Але пізніше, десь за годину, до майора дійшло, що він вчинив дурне, коли згадав Ладу. І в каюті за коньяком з лимоном, і на містку, і на палубі, чекаючи на дівчину, пручись з головою у притрушене золотим пилом очікування, він упіймав себе на тому, що думає про дружину з такою гарячністю, що ладен знищити її слід, аби тільки вона виселилась з його натомлених роками мізків. А потім прийшла дівчина. Всі шлюзи відкрилися, і спочатку хлинуло з усіх сторін приємне тепло, заповнюючи лакуни, обезводнені і поруйновані. Майор кинув на дівчину погляд, що скидався на погляд сором’язливого школяра, який нашкодив. Тут же перевів очі на свинцеву рівну воду, намагаючись вчепитися бодай за щось. Майор набрав у легені повітря і знову подивився на дівчину. Цього разу він вивчав її. У неї пшеничні вії. Майор подався вперед, і складка на животі перекотилася, боляче шпигонуло у пах. Мабуть, грижа, - подумав майор і подивився у чисті порцелянові, майже тобі полудневе небо, очі дівчини. Вона високого зросту. З-під куцої спідниці виглядали стрункі ноги, трохи підліткові, але вже покриті дорослим жирком. І тут у майора поповзла палуба з-під ніг, чи його понесло по палубі. Відтак він поїхав паркетом свого дому, слухаючи, як з тріском прочиняються двері. Вибіг десятилітній Русланчик і закричав крізь усі зали та кімнати: "Мамо, мамо, де мої трусики?.." Від цього майора кидонуло в піт, і він гаркнув: "Ладо, чому він так у тебе говорить?" А Лада сиділа на біде і гортала глянсований чорно-білий часопис для геїв. Вона була гола і дуже вродлива, з незворушним обличчям і алебастровою зачіскою. Лада підняла обличчя і щось сказала. Що, майор розібрати не зміг, бо слова загули, як у діжі. І його знову потягло блискучим начищеним паркетом повз гавкаючі двері, й ось він втягнув з насолодою у легені густе річкове повітря.