Олесь Ульяненко - Жінка його мрії

– Проїдемося?

– А шо я зробив? Шо я зробив... Шо...

– Нічого. Є балачка.

– Ти мєнт, да?

– Здогадливий. Як звати... Стій, давай здогадаюся. Мотиль?

– Ага.

– Ну, то як, Мотиль?

– Без проблем, - Мотиль розмотав блискучого чупа-чупса і засунув до рота. - Нема проблем, начальник.

Тут люди з самих пелюшок, напевне, вчаться виговорювати слово "начальник", вкладаючи в нього найбільше змісту і поваги, - думав він, ведучи машину між рівними, схожими на збільшені залізничні буди домами. Вони вискочили на Харківське шосе, його лейтенант ненависно і бридотно кляв, тому що він тут почав свою службу. На Червоному Хуторі йому прострелили живіт, і після того служба покотилася під укіс. Проте він був героєм. Героєм з простреленим животом і хріновою кар’єрою.

– Ану, пане Мотиль, розкажи про Топтуна.

– Начальник, це схоже на лажу. Але це точняк не лажа, - помовчавши, сказав Мотиль.

– Саме про це я хочу з тобою поговорити. Пиво п’єш? Давай зупинимося і поп’ємо пива, десь тут недалеко є затишний бар...

– Кльово, - сказав Мотиль і подивився кудись у бездонну горлянку Харківського шосе.

– От і здорово. Ти мене зацікавив, - і лейтенант повернув машину у бік пивниці, що нагадувала розподільну станцію струму, обклеєну коричневими кахлями.

Великий допотопний приймач на вульгарній модерновій стійці - перше, що впадало у вічі. Лейтенант відразу помітив його, тому, замовляючи пиво і горішки, він не відривав погляду від приймача.

– Хороша штука, - сказав він нарешті барменові.

– Гавно. Якийсь тип тут лишив. Пищить щось на одній хвилі, - бармен байдуже зміряв поглядом лейтенанта і, щось зрозумівши, замовк.

...Над майором дзвінким кришталем дзвеніли небеса. Майор спробу-вав поворухнути ногою. Спробував ще раз. Проте больовий сигнал, як і рухи його, був відсутній. Підняв очі, але нічого не побачив. І вирішив, що помер. Чи щось дуже близьке до цього. Від природи боязкуватий, він, проте, на велику свою радість, не відчув страху. Але зовсім інше відчуття, тягуче, мов гума, поволі почало захоплювати все його тіло, доки жах і туга не вибухнули у його голові. Значить, це тільки ось вона наближається, смерть. Майор почав задихатися, але задуха змінилася різким болем. Коли задуха, біль і страх відпустили, тіло зробилося м’яким і теплим, наче у дитинстві після купелі, він зрозумів, що когось кликав. Кого він кликав? Про те, що він вірить чи не вірить, не було і думки. Однак думати йому не дали. Двері, що несподівано він побачив перед собою, прочинилися, і до нього йшов підстрибуючою ходою маленький і миршавенький лікар. Тут знову перед ним відкрилися кришталеві небеса. Там різав своїм носом свинцево-сині води білий корабель. Чорні з білим пузом стюарди нагадували пінгвінів. Над ними бурштином з пропаленою синьою діркою сонця висіло небо, наче шпалери у великому театрі. Лада обіперлась об його плече. Поруч міністр чогось там, сам чорт ногу зламає, далі речник президента, далі ще один міністр зі своїми рексами. Але майор цього не бачить. Він відчуває, як під його плечем Лада починає збуджуватися. Хм, цього з нею не відбувалося багато років. Уперше після того випадку, коли вони зляглися на конюшні. Нічого особливого. Він знайшов собі якесь замурзане дівчисько у задрипаній забігайлівці. Коли вони спробували це повторити вже на занедбаному львівському цвинтарі, то теж нічого не виходило. Він знову кидався у пошуки і знаходив завжди все, чого чекав. Тому зараз йому не хотілося, щоб ці міністри, що дали драла з музею воскових фігур, стовпіли перед ним зі своїми рексами і жінками, а він через плече охоронця намітив затишне місце: з пузатими кріслами з червоною оббивкою, вощаною підлогою; столиком з розкиданими по поверхні тяжкими гронами винограду. На нього повіяло вологим і чистим повітрям, наче на тому львівському кладовищі. Щось крикнуло голосно. Його знайомили з кремезним чолов’ягою з низьким лобом, але розумними і хитрими очима, майже як на дитячій світлині вождя світової революції. Міністр сказав, що це діловий партнер. Їм треба обговорити справи. Проте після довгої розмови з підприємцем і міністрами майор побачив дещо інше. Це дещо інше заставило його подумати трохи інакше про їхні стосунки, котрих давно не було. Лада була з негром. Майор був спокійний - навіть відраза не торкнулася його губ. Його зачіпало щось інше, а саме: повна невизначеність того, що це колись скінчиться, і скінчиться задовго до їхнього кінця; до того ж галогенне яскраве світло додавало чогось потойбічного. Але зараз він лежав у напівмороці палати і ставив собі питання: у кого він просив, саме у кого. І він боявся глянути на срібну лампочку. Лампочка поморгала і голосно луснула. Майор підняв голову, його круглим селянським лобом човгали замшеві білі хмари.