– Сам витягай, - Костя демонстративно помахав пальцями перед його прогнутим носом. - У нього СНІД. Розумієш, у цієї руки СНІД.
– Чорт. Витягни і покажи, - натиснув лейтенант.
Костя витягнув з кулька руку і гидливо підніс до майора. Марі крутнулася на одній нозі і пішла, і всі вони подивилися їй у спину.
– Що це? - вже спокійно перепитав майор.
– Не що, а хто, - прохрипів Костя, продовжуючи тицяти руку.
– Це нагадує мені руку мого сина, - сказав майор.
– Добре, - лейтенант зважив на Костю, і той сховав руку до куль-ка. - Лишилося дізнатися, де у нас решта.
– Це вам треба дізнаватися, а не мені, - майор пошукав, де б сісти, але йому нічого не запропонували.
– Вам байдужа доля вашого сина, - заговорив капітан.
– А ви що, мораліст? - майор упнувся ногами у підлогу, наче готу-вався ударити.
– Коли ви востаннє його бачили?
– Тиждень не бачив. Він навіть на похорон матері не з’явився.
– Він був тут. Це помешкання вам знайоме? - лейтенант усміхнувся, прогнувши шию.
– Ні. Я не пам’ятаю тих місць, де ніколи не був.
– Непрофесійна щось у вас останнім часом пам’ять, майоре, - лейтенант взяв папери і полистав. - Це помешкання капітана Величка. Ага, того самого. У вашого сина з капітаном були, так би мовити, нетрадиційні зв’язки.
– Не моє діло, чим займається син.
– А може, займався? Хто знає, - позіхнув напарник.
– Дивно якось у вас все виходить, майоре, - потягнув лейтенант, але тут на обличчя йому лягла тінь, усупереч натренованій волі і всякому такому.
Нічний купол зашкрябало щось, потім настирливо зашурхотіло, так, як птахи б’ються крилами об скло, коли потрапляють у пастку. Майору зробилося сумно, видно було неозброєним оком, що вся його величність зникла; майор прислухався з виглядом знавця. Несподівано скло даху тріснуло і просипалося на голови людям. За осколками чорними стрілами, з щурячим писком, влетіли птахи. Птахів було дуже багато, і, можливо, це одна з причин, що ніхто не міг їх розрізнити. Птахи кричали злими і плакучими голосами. Всі стояли, і ніхто не міг поворушитися. Нарешті один, найнахабніший зі зграї, птах ухопив дзьобом кульок з рук Кості, і пернаті щезли так швидко, як і з’явилися. Годиною пізніше вони ставили собі одне питання: що це?
Відтоді, коли він вийшов на підтоплений сніг, його не полишала одна думка: що хтось або щось втручається в його життя. Це лякало майора. Наче релігійні дитячі жахи накинулися на нього з закапелків минулого. Хай там що, а він більше нічого такого не дозволить. Його водій лише повернув голову, понюхав повітря і запитав:
– Щось трапилося?
– Вони найшли руку Руслана.
– Оце тобі. А де сам Руслан?
– Маю надію, що живий, - сказав майор з виглядом людини, яка думає про що завгодно, але не про синову руку.
– Куди їдемо?
– До Магріба.
– В пітушатню?
– Саме туди.
Майор добре знав про походеньки сина. Тому нічому не дивувався, не мав жодних сумнівів, що якась капость могла трапитися з Русланом. А ось з ним цього ніколи трапитися не могло. Він одного не розумів: якого біса його занесло до цього голубого кубла, до цього терміта, з яйцевидною головою, на чудернацьке прізвисько Магріб. Магріб покрутив маленькою голівкою, залупав швидко очима і сховався за прилавок. Водій спробував спіймати товстуна за коміра, але той сховався швидко і побіг на чотирьох уздовж стійки, тримаючи в зубах газету.
– Що це з ним? - здивувався майор і поважно пішов крихітною кав’ярнею, освітленою неправдоподібно синім кольором.
Нарешті Магріб зупинився і сів, важко отираючи піт. Не кажучи жодного слова, товстун тицьнув майору журнал, мокрий від слини.
– І що це? - запитав майор.
Водій ще не полишав надії витягнути Магріба за комір.
– Що це? - вже роздратовано повторив майор.
Тоді Магріб ухопив журнал назад, полистав і прочитав. А читав він десь таке, що один чоловік захопив у заручники двох охоронців, гвалтував і катував тиждень, а потім викинув з балкона. Подробиць ніяких, але всі подробиці були в очах Магріба.
– Ну, і це все? - майор пошукав очима, де сісти.
Водій чекав наказу, пересвідчившись, що ніколи він не вгадає, що у майора на думці. Магріб рвав журнал, а майор стояв і відчував, як у немічному тілі, на порозі старості, токами тече життя. Він сказав:
– Пішли звідси.
Потім знову була дорога і ніч, така безконечна. І дорога, і ніч нагадували йому про самотність життя. В феєрверках вогнів - білих та синіх, - під нудне вжикання музики він почав думати про Ладу. Лада не хотіла народжувати. Коли завагітніла, зробилася прозорою, наче невидимка. Кволість рухів, сповільненість вимови, сомнамбуліч-на розгубленість, швидше, нагадували передсмертну агонію. Саме так. Вона сиділа на розхитаному віденському стільці, поклавши руки на опуклий живіт, що був якийсь гострий. Швидше, нагадував узбецьку диню. І найпротивніше було те, що вона була ніяка. Від того навіть смерділо. Саме з цим незвичним запахом, фантомом запаху, майор жив, відколи на світ з’явився син. Запах цей періодично зникав, потім знову з’являвся. Подовгу висів разом з її парфумами. Майор підвів голову, бо зловив на собі погляд водія, і в очах кожного була одна й та ж думка: старість поволі все ставить на свої місця. І водій сказав, відкриваючи дверцята авто:
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу