Олесь Ульяненко - Жінка його мрії

– Чорт! Що це зі мною? - закричав він. Треба швидше вибиратися з цього місця. Це, певно, перевтома.

Русланчик швидко розвернув машину і погнав на повному газу. Він припав до керма і підвів голову тільки біля будинку Величка. Йому вистачило сили піднятися в квартиру, і він провалився у важкий тривожний сон.

Коли він прокинувся, то побачив, що двоє чоловіків у чорних масках стягують його за ноги з ліжка. Русланчик не пручався, тільки дивився своїми дитячими і лагідними очками на непрошених грубих гостей і повторював: "Що вам треба? Це жарт? Що вам треба? Це жарт?" Нарешті один з трьох не витерпів і ударив його носаком у щоку, а попав у голову. І Русланчик смикнув головою і торохнувся голосно об підлогу. Все це нападники проробляли мовчки. Так його протягли через усю кімнату до ванної. Але у ванній був ще один, також у чорній масці, і в Русланчика йокнуло серце, може, все обійдеться і, напевне, то просто паскудний сон, ніколи подібне не може трапитися з ним, бо він офігєнно везучий. Третім з синьою пляшкою в руках був карлик, з досить широкими, як на карлика, плечима, великою головою і маленькими ручками. Карлик мав глухий голос, з мінорним попискуванням.

– Хочеш укольчик, ракло? - запитав карлик, показуючи Русланчику пляшку і десятикубового шприца.

Русланчику зробилося сумно. Його посадили на ванну, і він побачив жовте місто, шпилі і потягнувся туди поглядом, наче нічого прекраснішого в житті не бачив. О, як він любив це місто. Яка там Венеція, який Париж, Нью-Йорк? Ти просто подивись, яке воно згори прекрасне, наше місто.

– Ні, не хочу.

Карлик розвів руками.

– В дитинстві ти, напевне, не їв риб’ячий жир.

– Ні, - сказав Русланчик.

– Отож я і бачу, що ти слабоумний. Буде больно. Можеш без укольчика. Нічого. Ми просто заклеїмо тобі рота.

Русланчик вертів головою, а потім таки знову зупинився на жовтій панорамі міста, аби не дивитися на карлика. Несподівано його перегнули, загнали у задницю голку. Карлик дивився на годинник. У Русланчика закрутилося в голові. Почали терпнути ноги, голова зробилася тяжкою, але він не втратив свідомості, а продовжував дивитися то на вікно, то на ванну, то на куценькі криві ноги карлика.

– Готово, - сказав карлик, ущипнув за руку Русланчика, але він нічого не відчув. Карлик перепитав:

– Сонечко, тобі не боляче?

– Ні, - заворушив дерев’яним язиком Русланчик.

– От і молодець.

І тут Русланчик закричав, але крик той нагадував шипіння і мугикання водночас. Карлик витягнув неквапом з сумки болгарку. Повільно, зі знанням справи увімкнув. Двоє інших завзято перетягнули джгутом руку біля плеча. Русланчик намагався пручатися. Він бився паралізованою рибиною. Один з драбів тиснув його між лопатками. Інший випрямляв руку. Карлик підніс болгарку.

– Да, в мученики ти явно не годишся, - констатував, як факт, карлик і показав Русланчику руку. Русланчик упізнав свої персні і відкрив рота. Повільно перевів погляд і побачив, що там, де була рука, зараз порожнє місце. Це якимось дивом нагадувало йому кабінет зубного лікаря. Просто і не боляче. Зуб вирвали і показують, який той зуб був паскудний. А потім, після цього, він втратив свідомість.

Майор облизнув губи. Звична впевненість здохла і теліпалася десь наприкінці його обідраних нервів. Він спостерігав за метушнею людей, які нагадували блискучі личинки. Небо важко лягало на дахи, у голові у нього пролітали думки, чіпляючись одна за одну. Потім він облишив думати, так поступав у всіх випадках, коли більше нічого гіршого чекати. З цікавістю почав оглядати будинок. Це нагадувало копію залізничного вокзалу чи метрополітену, а може, те й інше. Дорогі, без смаку меблі, прозорий купол будинку впинався у сфери вилупленим оком. Перевів погляд на лейтенанта, що стояв напроти червоної з зеленими розводами стіни і вивчав папери, зігнувшись у знак питання. І майору зробилося неприємно. Нарешті він підвів голову, глянув на майора, привітався і знову нахилився до паперів. Так і стояв обличчям до нього, пере-листуючи папери. Криміналісти вишнирювали, наче чортики із шкатулки, щось тицяли йому в руки, і відтак продовжували свою роботу.

– Ви тут вперше, майоре? - гукнув він здалеку, не підіймаючи голови від паперів.

Майор кивнув, але не був упевненим, що той помітив, та це йому взагалі було ні до чого. Долаючи біль, він уперто спостерігав повільні, майже тобі балерунські, рухи криміналістів. Його вражала порожнеча. Лейтенант обіперся на крісло. Горбатий ніс, чорне кучерявеньке волосся, з високими залисинами. Очі світлі, трохи каламутні і вирлаті, ворушкі, як у розумної мавпи. Точно чурка якийсь, - подумав майор і слухняно поклав руки перед собою.