Олесь Ульяненко - Жінка його мрії

Він часто зустрічав її чоловіка і тільки стенав плечима. Одного разу під верхотурою з червоного граніту сліпучим, неймовірно тихим днем Руслан нахилився над її вухом і, торкаючись губами, щоб вона відчула запах і вологість гігієнічної помади, запитав:

– А знаєш, яка подібність Бога з сатаною?

– Бог дає право вибору, а сатана вибирає сам, - не задумуючись, відповіла розумненька Лінда.

– Умничка, - клацнув губою Руслан.

– Тільки це смердить сіркою і пеклом, - сказав хтось невідомий і пройшов повз столика, вийшовши на терасу, заставлену столиками. Сонце на всю безтурботно котилося у верхотурі.

– Хто це? - в один голос запитали Руслан і Лінда і також в один голос розсміялися.

Смарагдовий її погляд лукаво блищав з-під пасма, недбало, наче хлопчачою рукою, кинутий на чоло. Саме хлопчачою, тому що так хотілося Руслану. Нічого більше. І він дивувався, що саме в цю хвилину, дивлячись на Лінду, відчуває вселенську печаль. Десь в глибині він розумів, що Лінда - це одна з тих дівчисьок на вулиці, які перед ларками, щоб купити пачку сигарет, тренують свій голос. Ця неприродність явища вводила нещасного Русланчика в стан сомнамбулізму. А зараз просто боліла голова. Страшно і потворно боліла голова. Нарешті їх погляди знову зустрілися. І смарагд погас. Перед Русланом відкрилася безодня переляку, де нічого не було, окрім модних бутиків, банкоматів, роботи, дітей.

– Слухай, мені треба тобі щось показати, - зовсім містичним голосом сказала Лінда.

Руслан усміхнувся і зачудовано подивився на птахів, що летіли над вікнами тринадцятого поверху. Він мовчки кивнув головою, і вони пішли пити каву. Вони пішли у своє таємне місце, хоча про те місце, напевне, знав кожен. Лінда пила каву, а Русланчик курив ментолову сигарету.

– Ти знаєш Лізу. Так, ти повинен знати Лізу, - почала Лінда.

– Так. Та, з новин, - підтвердив Руслан, але ніяк не міг пригадати Лізиного обличчя; він лише знав, що Лінда таємно в неї закохана і що це справа, як і всіх гомосексуалістів, безперспективна.

– Сьогодні вона підходить до мене... - далі він нічого не чув, а лише відчував, як з Лінди сповзає впевненість і вона робиться незграбним хлопчиком, з чистими смарагдовими очима.

– ...і кладе поперед мене папірець. Розвертається і йде, - продовжує Лінда, а Русланчик уявляє високу і феміністичну, з нервовими конячими рухами Лізу, як вона зникає в отворі дверей.

– Ну, і що там, Ліндо? - говорить він.

– Майже нічого, - Лінда кладе папірця на столик: на папірці люд-ська п’ятірня, з двома синіми лініями, а внизу ліній літера Л.

– Ну, і що це? Вона тобі не роз’яснила, що значить оцей ману-скрипт? - спитав Руслан.

– Ні. Поклала і пішла, - й у Лінди налилися сльозами очі.

– Тут літера Л. З таким же успіхом вона могла означати і "Ліза".

– Так, з таким же успіхом вона могла означати, що це Ліза, - ска-зала Лінда і зробила спробу гігієнічною серветкою обтерти сльози.

– Тоді підійди і запитай, що вона хотіла цим сказати, - спокійно виговорив Русланчик, але відчув, як холодний жах осаджує його, наче чифір наркомана.

– Але, розумієш, ну, ти розумієш, якщо вона щось знає?

– Кожен щось знає. У кожного таємниці, любочко. Головне, підійти так, як і вона, - сказав, холонучи, Русланчик.

– Зрозуміло. Підійти саме так, як вона, - сказала Лінда.

І тут його окропило холодним потом, він зробився маленьким, а тому пошукав очима опертя, та нічого не потрапило на очі, тільки рука помацала щоку, котра пеком пекла і смикалася.

– А може... Може, ти їй скажеш?

– Я? Ну, спробувати взагалі можна. Але, гадаю, треба витримати.

– Що витримати? Ах, ти маєш на увазі, що треба підійти пізніше?

– Саме так. Немає ніякої різниці.

– Так.

– Так.

Одна таємниця до іншої таємниці. Це так збуджуюче. Він звівся, наче показуючи, що розмова закінчилася, але насправді відчував себе невпевнено. Незатишність засіла десь всередині. У червоних анфіладах на верхотурі літали обскубані голуби. Нічого не зміниться, не змінилося. Автоматично він намацав пляшечку з пігулками, потрусив у кишені двома пальцями, але вона була порожня. Руслан закусив губу, але одумався. Лінда пішла, якось непевно дивлячись під ноги, наче там повзали сколопендри, гадюки і різна нечисть. Зараз Русланчику дійсно не вистачало чоловічої компанії, грубих жартів, грубих рук. Лінда сьогодні дратувала його. І він розумів чого: зараз їх дійсно об’єднувала якась таємниця, але розгадки ніхто не знав. І він вирішив, що на сьогодні робота закінчилася. Навіть якби там на нього чекала призова нагорода "Еммі", він би ні за яке золото світу не лишився сьогодні більше на СК. Не оглядаючись, він пішов до прохідної, ловлячи шумовиння голосів, що переростали у справжній шквал. Боковим зором він бачив, що люди курили, пили каву, іноді кидали пару слів. Коли він вийшов під біле зимове небо, тривога розвіялась, лишилася одна досада від того, що пляшечка з пігулками порожня.