Надія Гуменюк - Вересові меди

І блискавичний погляд на Дану – а Юрко викладає? Як?! Вона навіть не знає, де він?! Не може бути! Ніколи б не подумав… Не кохав, значить, Юрій по-справжньому. Та й узагалі, грати на сцені закоханого Петра і самому кохати – це дві великі різниці. Якби вона заради нього, Федора, таке вчинила, з весілля втекла, батьківського гніву і людського осуду не злякалася… Він би її на краю світу знайшов. І не відпустив би, і боготворив би, і королевою зробив би. Він же тільки заради неї приїжджав у Туричі – щоб побачити, щоб почути… Але весь час думав, що третій зайвий біля них. А зайвим, значить, мав бути не він.

І що, Юрко ні разу не приїжджав? Дивно, дуже дивно. Ну що ж, тоді його, Федорові, шанси збільшуються. Завтра йому їхати у відрядження, але тепер, коли він зустрів Дану, не хочеться нікуди від неї їхати. Нікуди! Він повернеться і вони будуть разом. Вона хоче стати актрисою? Він допоможе. Як? Дурненька наївна сільська дівчинка! Невже вона не зрозуміла, що її перевіряють? Певний був українським буржуазним націоналістом з пропольським ухилом. Через те його театр і закрили. А вона ж там працювала. Тепер все залежить від тієї служби, у якій працює він, Федір. Ну, скумекала? Один його розчерк пера – і вона пройшла перевірку «на відмінно», і може виходити на сцену й ловити овації після вистав. Як їй такий поворот?

Федора не було в місті, обіцяв повернутися за тиждень. Але два смолянисті буравчики весь день просвердлювали їй спину. Весь день, аж до самого вечора. Цього разу вистава закінчилася близько одинадцятої. Таке траплялося нечасто, зазвичай фінальна завіса опускалася о десятій. Але сьогодні виникла морока зі світлом, тож глядачам довелося зачекати, а відтак і пізніше вийти.

Дана видала одяг, перевірила, чи всі номерки висять на своїх місцях, чи ніхто нічого не забув. Авжеж, забудьки не переводяться. Знову чийсь смугастий шалик зеленою змійкою простягнувся біля колони фойє. Підняла його, повісила на вішак – завтра обов’язково прибіжать за згубою. Вже зібралася йти, але зупинилася, задивилася у вікно. Ніч – хоч в око стрель, а до квартири добиратися далеченько – район Красне по той бік Стиру. Треба буде підшукати помешкання ближче до театру. Чого їй так лячно сьогодні? Лячно, як ніколи. Може, заночувати на прохідній? А чому б і ні? Тапчан вузький, але якось вони з тіткою Сімою помиряться. Авжеж, так вона і зробить.

Але біля чергової уже задавав хропака їхній робітник сцени – «сценіст», як загадково називав він сам себе. Владько частенько «орендував» старенький тапчан у вахтерки – щоб не перепало на горіхи від дружини, волів тверезіти в театрі. Вранці він прокинеться, дуже здивується, що так тяжко перепрацювався, аж ноги не тримали, буде задобрювати «святу великомученицю Серафиму», побіжить у крамницю, купить для неї жменю «подушечок» зі сливовим повидлом – «щоб чай солодшим був», навіть проведе свою «орендодавицю» додому.

Але це буде вранці. А зараз прохідна просякнута таким запахом перваку, що Дана затулила носа, помахала Серафимі Яківні рукою і вийшла. Вдихнула повітря, що попри морозець уже пахло весною, озирнулася. Над головою зблискували накапані за день довгі бурулі – наче вигострені шпаги, під ногами так же блищала висковзана доріжка. Дана завернула за ріг театру, вийшла до провулку, яким можна скоротити шлях до Красного. Але не встигла ще й оминути театр, як позаду почувся спочатку обережний, а потім уривчасто-нахабний звук клаксона, а ще за мить перед нею зупинилося чорне авто.

– Если Магомет не идет к горе, то гора идет к Магомету. Такова диалектика. Садись, милочка, в машину.

Дана заціпеніла, не могла ні зрушити з місця, ні промовити слово. Чоловік висунувся з автівки, поставив ногу на підніжку. Це був він, Валерій Ткачов. Вона чимдуж кинулась назад, до службових дверей театру. Але Ткачов уже спритно вискочив з автомобіля, перегородив їй дорогу, розкинув руки, ніби збирався згребти її в обійми.

– Куда? Куда, глупая? Рабочий день окончен. Можно и поразвлечься. Я тебе такое покажу…

Вона закричала. І тієї ж миті висока постать відірвалася від стіни театру і схопила нападника за комір. Удар – і той уже скорчився на талому снігу, скованому після відлиги тонким крижаним панцирем.

– Ты на кого руку поднял, гад? Тебе же теперь хана – я тебя из-под земли достану и урою!

– Біжимо! – рятівник схопив Дану за руку. – Не оглядайся. І не бійся – він не побіжить, а машина через двори не проїде.

Щось просвистіло біля самого вуха, моторошно, противно. Але вони вже завернули за ріг будинку.