Надія Гуменюк - Вересові меди

Батько Миколи, Герасим Михайлович, редагував «Полтавські губернські відомості», мав свою електричну друкарню – неабияке досягнення світової цивілізації того часу. Дядько Петро, талановитий будівничий і архітектор, славився меценатством – це він віддав свої землі під спорудження 1903 року пам’ятника Іванові Котляревському у Полтаві. У його ж майстерні відливали горельєф письменника і виготовляли гранітний постамент для пам’ятника, за його гроші також відновили будинок, у якому жив Котляревський. Брати Миколи Петро і Юрій успадкували від батька нахил до журналістики і видавничої справи, а Олександр, якого називали полтавським соловейком за його унікальний голос, справді вже грав на професійній сцені.

Полтавці запрошували Радича приїжджати ще, а після закінчення Варшавського політехнічного інституту навіть обіцяли роботу – для здібного інженера місце знайдеться. Але світова війна не дала Михайлові і Миколі закінчити навчання, вирвала їх зі стін Політехніки.

Царство Польське, як і Волинь, було під владою Росії. Тож обидва хлопці з перших же днів війни були мобілізовані і змінили студентську форму на однострої прапорщиків російській армії. Обидва ж невдовзі були поранені. Миколу Певного шпиталізували до Москви. Після одужання він нарешті визначився, що для нього найважливіше: поїхав до Санкт-Петербурга, поступив на драматичні курси Райгофа. Після того трохи попрацював у театрах Москви та Києва й пішов добровольцем в армію УНР, якою командував полтавський сусід і добрий приятель Певних Симон Петлюра. Після її поразки був інтернований у Калуші, далі – табір «Сталдом» у польському Ченстохові. А вже опісля – театр Садовського в чехословацькому Ужгороді і свій український театр у столиці Волинського воєводства Луцьку.

Доля Михайла Радича після поранення зробила ще крутіший, але й складніший поворот. Його, спливаючого кров’ю, взяли у полон. В австро-угорському таборі познайомився із українськими січовими стрільцями. Січовики були унікальною військовою формацією – вони поєднували бойові дії з величезною просвітницькою роботою: не тільки створювали українські школи, видавали власними силами підручники для них, але й опікувалися етнічними українцями, які потрапили в австро-угорські та німецькі табори, «перетягували» їх на свій бік.

Участь українців у тому чи іншому військовому блоці не була продиктована їхнім особистим вибором. Так розпорядилася доля: той, хто жив на території Галичини, став вояком австро-угорської армії, мешканці ж земель, підлеглих царській Росії, автоматично потрапляли до армії Миколи ІІ. І пішов брат на брата – під чужими прапорами і за чужі інтереси.

Військовополоненого прапорщика російської армії Михайла Радича січовикам не треба було особливо агітувати й переконувати. Волинянин з діда-прадіда, він давно виділявся серед варшавського студентства своїми проукраїнськими поглядами, тож бесіди галицьких студентів упали на підготовлений грунт. Він з радістю вступив до війська УСС. А невдовзі став ройовим – йому довірили в підпорядкування два десятки молодих вояків, з якими він і прийшов у Туричі. Вже збиралися доручити командування чотою, до якої входило чотири рої. Але підвело здоров’я.

У Туричах Михайло залишився вчителювати не тільки тому, що не знайшовся учитель для тамтешньої новозбудованої школи. Хоча ця проблема також існувала – не було до того часу на цих теренах українських шкіл, отже не було й українських учителів. Їх тепер, в умовах війни, поспіхом готували на спеціальних курсах у Володимирі. Але час не ждав. Та все ж головна причина того, що Михайло став залишенцем, – поранення, недоліковане у таборі. Рана на стегні відкрилася, почала гноїтися і йому ставало все важче ходити. Тому й було прийнято рішення залишити його вчителювати. Хтозна, що сталося б з ногою Михайла, якби не Мокрина і Димка – це їхні мазі та настоянки допомогли зарубцювати рану. А от повністю вилікувати молодого пана вчителя сільські цілительки не встигли.

Несповідимі путі Господні. Ще два роки тому Михайло Радич став прапорщиком російської армії, потім потрапив у полон до австро-угорців. Тепер його та ж сама російська армія забрала просто зі школи, як австро-угорського вояка, і відправила до свого табору. З такими полоненими особливо не панькалися – його чекав розстріл. Але Михайло твердив, що його, тяжко пораненого і взятого в полон, змусили йти до війська противника, у якому він, зрештою, не так довго і воював – більше вчителював. І саме це дало йому шанс на життя, розстріл замінили новим полоном і тяжкими роботами на спорудженні військових укріплень – оборонних валів і дотів.