Алла Рогашко - Крізь безодню до світла

Який же егоїст! Навіщо він терзає ті струни, терзаючи при тому її душу? Що він собі думає?

Постояла ще якийсь час коло вікна, дивлячись у осінь, і пішла. Пішла до нього.

Бо не могла інакше.

Ніхто не звертав уваги на чоловіка, котрий непримітною тінню стояв коло Усті й заворожено дивився у брудно-сивувату водну поверхню. Ще досить молодий, років трохи за сорок, проте вже сивочолий, у землистому потертому напівпальті й сірих поношених брюках. З-під замацаного козирка попелястого кашкета виблискували подряпані скельця окулярів, за якими ховались… так, теж сірі, якісь наче вицвілі очі. Суцільна тобі сірість. Хто ж такого помітить, коли він наче злився воєдино із сірістю довкола?

На нього взагалі рідко хтось звертав увагу. Таким уже вродився: непримітним і якимсь надміру тихим. «Золота дитина! Де покладеш – там візьмеш», – ділилася з друзями його рідна матір на початку. Дітей у них із чоловіком, окрім Дем’яна, не було і вже не могло бути, тож усю увагу вони приділяли лише йому, покладаючи на нього великі надії. Мріяли, що він стане кимось справді великим, кимось, хто підкорюватиме будь-які життєві вершини. Тому й ім’я йому добирали довго і скрупульозно, аби воно вдало поєднувалось із прізвищем – Великий. Після тривалих пошуків і обговорень зрештою нарекли його Дем’яном [4] Дем’ян/Даміан – давньогрецьке ім’я, що означає «підкорювач». ( Прим. авт. ) . Дем’ян Великий! Це прекрасне поєднання мало би забезпечити йому успішний шлях. Але доля іноді буває жорстокою: згодом Дем’ян Великий став їхнім Великим Розчаруванням, не виправдавши покладених на нього сподівань.

Сердешні до останніх своїх днів не підозрювали, наскільки не знали своєї дитини, утім, так і не повірили у його несподівані одкровення. Він сидів коло смертного ложа матері, яка ледве дихала, поряд сидів такий самий батько, вже схожий на ходячого мерця, і розповідав свої секрети, таємниці, настільки неймовірні й божевільні, що вони не повірили ні на крихту. У брехню повірити легше. Вона якась… реальніша, чи що. А правда зазвичай неймовірна. Правди взагалі не люблять. Бо іноді вона буває і жорстокою, такою, що може вбити.

Так. Дем’ян щойно вбив своїх батьків. Убив правдою. Він завжди планував УСЕ, ретельно обмірковував кожен крок, по кілька кроків наперед. Цих одкровень у планах не було, Бог свідок. Хтозна, чому йому раптом стрельнуло в голову розповісти про себе всю правду. Може, тому, що розумів: вони все одно йому не повірять, та й узагалі от-от помруть. Так, він точно знав, що цієї правди вони не витримають. Тож це могло бути свідомим чи несвідомим (що не зменшує його провини) убивством. Може, йому просто якоїсь миті набридло вдавати із себе того, ким вони його знали, але ким він не є? Йому направду обридло бути ніким у їхніх очах, а він же був Кимось Справді Великим, підкорювачем життєвих вершин, хоч і не тих, про які мріяли вони. Але що йому до їхніх мрій, коли у нього була власна?

У дитинстві Дем’ян мріяв підкорити світ. Він виношував свою мрію аж до самого закінчення школи. Та потім раптом збагнув, що йому не потрібен весь світ. Навіщо він йому, нікчемний, із купою проблем і бід, коли можна завоювати невеликий клаптик, але такий ласий, що цілком вистачить, аби дивитись на решту світу згори. Зі своєї власної Високої Гори, підкореної власноруч для насолоди життям, владою, силою і могутністю.

Зазвичай усе починається з дрібниць. Навіть війни світових масштабів. Звісно, обов’язковою є і присутність Жінки, як без неї? Хто міг припустити, що в голові непримітного хлопчини згодом визріє божевільний план-інструкція власного життя? Що від нього залежатимуть сотні людей, долі яких він вирішуватиме одним телефонним дзвінком, лише смикнувши за коротеньку непомітну мотузочку. Що його боятимуться до смерті й на нього молитимуться ті, хто ступив разом із ним на цю хитку, але таку манливу стежку до підкорення Великої Гори. Що він заснує, організує і керуватиме великим таємним бізнесом, який приноситиме шалені прибутки не лише йому, а й тим, хто долучився до нього й розділив з ним його Великий План.

Він і сам спершу не міг цього припустити, лише відчував, що це буде щось грандіозне й неординарне. А одного разу, зустрівши її – непримітну сіру мишку, яку теж ніхто ніколи не помічав і лише він помітив, бо вона була такою ж, як і він, – збагнув це достеменно. Тож вони двоє утворили пару, міцний союз на вигляд непримітних, та насправді унікальних.