Алла Рогашко - Крізь безодню до світла

Спершу ненавидів їх, потім ненависть трансформувалась у важку образу, й лише пізніше, коли його всиновили прийомні батьки, образ справжніх вималювався й постав поряд.

Розмовляв з ними. Себто говорив лише він, а вже вони нечутно йому відповідали, тож в уяві це був таки діалог.

Вони приходили до нього у сни. І вже там вони всі троє були повноцінною сім’єю, справжньою, а не штучною, яку він мав у дійсності. А ще йому часто снився Дім. Той, справжній, якого він ніколи не бачив, але малював в уяві. У ньому були його справжні мама з татом, у ньому мешкали Любов і злагода, ніжність і добро. Уві сні вони сиділи за столом: тато, мама і він, маленький Петро, якого неодмінно лагідно звали Петрусем. Вечеряли чи ж обідали, розмовляючи. У сиротинці говорити за столом заборонялося, їх за це карали; у домі прийомних батьків він їв мовчки, бо з ним ніхто не розмовляв. Тож у справжньому сімейному колі вони завше балакали за столом. Мама лагідно торкалася його голови, пригладжуючи волосся, а тато легенько плескав по плечі. Вони розпитували в нього, як минув його день, що було в школі. А він розповідав. Потім вони розповідали про свій день, ділились радощами та іншими почуттями. І головне – щедро обдаровували Любов’ю. І Любов їхня була абсолютною.

Ці сни підтримували маленького Петра й допомагали, коли йому було дуже скрутно. Він занурювався в цей світ снів, тим самим переносячи його в реальність. Тому жив, наче у двох світах: реальному й уявному. Із часом ті світи почали змішуватися, плутатися, і він уже не міг розрізнити, де сон, а де дійсність. Бо як можна відрізнити одне від другого, якщо обидва такі правдиві?

Коли подорослішав, звісно, реальність налягла на його свідомість усім своїм непомірним вантажем і таки відділила те, уявне, від реального. Та він його заховав у свій таємний сховок, на саме денце душі, щоб мати можливість діставати й милуватися ним, зігріватися його теплом, коли відчував, що дуже замерзає.

Так жив. А потім, коли закінчив школу й досяг повноліття, попрощався зі своїми прийомними батьками (ним досі пересмикувало, коли їх так називав) і подався пізнавати світ.

Одразу приїхав до Рівного. Вважав тоді, що обласний центр має дати йому те, чого він чекає від життя: самостійність, незалежність і перспективу. Вступив до технікуму. Благо, за проживання в гуртожитку не треба було платити, та й стипендію собі заробив, бо вчився добре. На третьому курсі влаштувався на кондитерську фабрику різноробочим, аби мати додаткові гроші, бо стипендії трохи не вистачало.

Весною, коли закінчував технікум і міркував про те, що ж робити і як жити далі, помер прийомний батько. Петро отримав листа від прийомної матері, в якому та повідомляла про останню його волю: виявилось, батько мав крихітну квартиру в Рівному, котра перейшла йому в спадок від його батьків. І тепер він заповідає її Петрові. Заповіт було складено перед смертю, хоч як би старому того не хотілось уникнути, але мусив: бо ж не пропадати житлу, котре й так стояло пусткою кілька років, ще могли привласнити мародери.

Так Петро отримав власне житло. Він переніс у нього свій таємний сховок, облаштував у ньому своє лігво, і стало йому в ньому затишно, з уявними, але рідними батьками. Самотність він уже не сприймав так гостро, як колись, бо його світ обростав новими емоціями й інтересами. Він відкрив для себе світ подорожей, Карпати, узбережжя моря. І це був прекрасний світ, котрий наповнював його душу новими смислами.

І от нещодавно він знов отримав листа. Від прийомної матері. Вона була тяжко хвора й просила його підтримки. І він зрозумів, що мусить поїхати. Що б не було в їхньому житті, яким би він не був непотрібним їй колись, але тепер вона його потребує. І він мусить піти їй назустріч. Бо не простить собі цього потім, коли життя його хилитиметься до обрію і він перебиратиме свої життєві надбання й зважуватиме правильність чи неправильність усього, що зробив і чого не зробив.

Отож, він звільнився з роботи, з умовою, що повернеться, коли настане час, закинув на спину наплічник і подався до містечка, котре так і не стало йому рідним. Ішов вулицями, і його поволі огортав холод – уже давно забутий, але такий знайомий…

Матері він спершу не впізнав, так вона змінилася за останніх майже двадцять років, що він її не бачив. Першої миті він навіть подумав, що не в ту квартиру подзвонив. Але вона, як не дивно, його впізнала. Трималася прохолодно, не стала перед ним робити цирку, хоч була в такому становищі, яке до того спонукало.