Ірен Роздобудько - Ґудзик

— Як це — «сидять»? — не зрозумів я. — Сидять — злодії.

— Ага, злодії, — не вгамовувалася моя руда дівчина. — Бродський, Стус, Солженіцин… Усі — злодії!

— Ну, припустімо, Бродський сів за неробство, — не здавався я, хоча відчував, що тут щось не так. Про інших нічого не міг сказати.

— Ага, — ще уїдливіше мовила вона, — поет повинен пахати!

— А хіба ні?…

Тут вона прикусила язичка, хоча щоки її палали. Потім, повернувшись додому й проаналізувавши цю розмову, я вирішив, що дівчинка наслухалася зайвого від батьків. І злякався. Теоретично я знав, що існують люди, незадоволені владою. Але щоб ось так зіткнутися із цим через якусь шмаркачку! Життя видавалося мені прекрасним, і я не хотів, щоби в нього входила смута, безлад, сум'яття. Усе талановите, гадав я, повинне долати перешкоди. Інакше не цікаво! А вона твердила, як папуга: «Свобода не може бути дозованою!» І я не розумів, що вона має на увазі. Та й хіба розуміла це вона своїм ще напівдитячим розумом? Навряд чи. Швидше за все, повторювала слова дорослих… Зрадників та штрейкбрехерів! Наші зустрічі обірвалися.

Але потім я згадував Сашу дедалі частіше. І починав розуміти, ПРО ЩО вона казала, й відчував себе закінченим покидьком, ідіотом і негідником. Дивно, але саме цю дівчину я згадав, коли дивився «Божевілля», що його зняла Єлизавета Тенецька…

Згадав і зараз. Можливо, тому, що мене охопило відчуття, трохи схоже на те, що й тоді, тільки цього разу воно було сильнішим, гострішим: я НЕ БАЧИВ мою нову знайому. Мені було байдуже, яка вона — стан, колір очей, ноги, руки, волосся, зрештою — вік. Важливо було єдине: вона є.

Мій сусід по кімнаті запевняв, що «Тенецька — супер». Але навіть якби це було і не так — байдуже! Вона існувала, як небо, в якому я побрів, перечіпаючись та падаючи, нічого не помічаючи ані під, ані над собою…

Потім ми часто бачилися то в їдальні, то в кінозалі, то біля басейну. Вона привітно кивала мені головою і проходила повз мене. Словом, днів п'ять із мого сценарію можна спокійно викинути. Я шукав нагоди. І нарешті побачив її ім'я в списку інструктора, який набирав групу для походу в гори. Я помчав за грошима — дводенний маршрут коштував близько п'ятнадцяти карбованців — і підійшов до нього.

— Ви запізнилися, — категорично відказав дядько в зім'ятих спортивних штанях, — група вже укомплектована.

— Але ж яка різниця? Невже ви не можете записати ще одну людину?

— За інструкцією належить — дванадцять! — відрізав той. — Підете наступного разу. Довго гав ловили!

— Що за дурнувата інструкція? — не вгамовувався я. — Хіба ви не хочете заробити?

— Ха! Це тобі не приватна лавочка, я тут на державній службі. Дванадцять — цифра, що затверджувалася там… — він тицьнув пальцем угору.

— Богом чи що? — намагався пожартувати я.

— Не блюзнірствуйте, юначе. Навіщо мені відповідати за більшу кількість народу? От якби я не набрав групу — тоді будь ласка! А так мені зайвий клопіт ні до чого, я за вас одного премії не отримаю.

Тоді я миттю збігав до котеджу й до вже запропонованих п'ятнадцяти додав ще двадцятку.

— Так нормально буде?

Дядько пожвавішав, дістав список і з поважним виглядом вписав до нього моє прізвище.

— Збираємося завтра о шостій годині ранку біля їдальні. Сніданок отримаєте як «суху пайку»! Дивіться, не запізнюйтеся! — суворо наказав він.

…Ранок видався прохолодним, мав гіркуватий присмак осені, що наближалася. Цей присмак був особливо відчутний у вранішні години. Я поголився, одяг нову футболку та чистий светр, потер щоки одеколоном «Шипр» і засунув у рюкзак пляшку червоного домашнього вина, яке купив увечері в якоїсь місцевої тітки.

На що я розраховував? Не знаю. Можливо, увечері, коли ми напнемо намети, мені вдасться прогулятися з нею?…

А ще я запхав у кишені всі гроші, які в мене були, коробку із сірниками, ніж, блокнот. Прийшов до їдальні першим. Мені належало ще з півгодини гадати: чи з'явиться вона? Я вже здогадувався, що її вчинки можуть бути непередбачуваними. Коли нас було вже дванадцятеро, інструктор почав нервово поглядати на годинник. Нарешті в кінці алеї з'явилася вона.

— Наша зірка у своєму репертуарі! — прокоментував хтось.

У групі, крім мене та неї, було дві сімейні пари з дітьми підліткового віку — всього сім осіб, дві дами бальзаківського віку та кінодокументаліст із донькою. Нудьга смертельна! Але я зрозумів, що в мене немає конкурентів, а в неї — вибору. Тому, як тільки вона наблизилася, взяв її торбу й закинув собі на плече.