Ірен Роздобудько - Ґудзик

…Мене завжди дивувало, що навіть іронічно налаштовані поважні громадяни сприймають телевізійників, як небожителів, самі рвуться на телеекрани й наступного ж дня після зйомок у якому-небудь ток-шоу все гордо поглядають навсібіч: чи впізнають їх перехожі? Я досить добре знав цей світ, як і те, що згодом усе поволі перетворюється на профанацію. Для мене важливим було одне: відверто зізнатися в цьому. Я, наприклад, міг заявити прямо: те, чим займаюся всі ці роки, і є профанацією, достатньо талановитою (цього в мене не віднімеш), але все ж таки — профанацією. Я майстерно агітував людство розкуповувати миючі засоби, жувальні гумки від карієсу, йогурти, шини та інше. Мені необхідно впарити цю продукцію якнайбільшій кількості громадян — від цього залежить, чи зможу я сам купувати все це. Приблизно так я думав, збираючись узяти участь в цьому семінарі, і, звичайно ж, не збирався говорити про це вголос. Хіба що за чаркою ракії з такими, яким був сам. Якщо такі, звичайно, знайдуться. Я знаю, Ліка зрозуміла б мене. Я й сам тільки тепер щось починав тямити: на тлі всієї цієї профанації в мене нарешті з'явилося те дещо, яке я завжди шукав, — жінка, котра любила мене таким, яким я був, із усім мотлохом, що мав усередині. Вона любила мене — будь-якого. Не героя, не мудреця, не багача. Вона мене любила. І не давши мені часу зрозуміти це, раптово зникла з мого життя. Раптово, моторошно й тихо. Так тихо, як і любила. Вона жила в мені, як піщинка всередині мушлі — муляла мої ніжні егоїстичні нутрощі й от викотилася назовні. І ось тепер я думаю про неї так, як би вона того хотіла. Чи знаєш ти про це, Ліко?… Агов!..

…Відсидівши на урочистому відкритті семінару, я вирішив, що робити тут мені нема чого. Тим паче, що моєї присутності тут ніхто особливо не вимагав. Проте бейдж давав змогу вільно відвідувати всі музеї. Я вирішив скористатися цією нагодою замість того, щоби кожного ранку сідати до мікроавтобуса та їхати до місця проведення семінару. Це мало приблизно такий вигляд: о восьмій ранку до готелю під'їжджав рафік, у ньому вже сиділо дві просунуті дівиці в коротесеньких джинсових шортах, які наполовину відкривали їхні смагляві сідниці, пара операторів-італійців. Дорогою ми заїжджали в кілька готелів і підхоплювали ще пару-трійку колег і цією веселою компанією їхали до Цетіна (або — Цетіньє, як вимовляли місцеві). Там, у конференц-залі одного з п'ятизіркових готелів-монстрів, нас — чоловік зі сто — маринували до вечора з перервами на обід та щогодинною п'ятнадця-тихвилинною кавою-брейк. Після двох-трьох доповідей та перегляду кількох роликів я непомітно втікав до міста. І після першої спроби, робив так щодня.

Монтенегро (мені чомусь приємніше називати цю країну саме так) — маленька країна, що не так уже й давно входила до складу колишньої Югославії. Незважаючи на те, що офіційною столицею Монтенегро вважалося місто Підгориця, Цетіньє був її серцем. Це мальовниче містечко мало чим відрізнялося від інших — кілька вуличок, безліч кав'ярень, жовті плити майданів, велика кількість горіхових дерев та вражаючі готичні будівлі.

Я брів, куди заманеться, зупиняючись у кав'ярнях, щоби випити кухоль світлого місцевого пива, яке прийшлося мені до смаку. Одного разу натрапив на монастир, в якому зберігається рука Івана Хрестителя. Я тупо дивився на цю темно-коричневу, висохлу кінцівку і вкотре думав: що сказала б Ліка? Гадаю, це видовище їй не сподобалося б…

Повертався в місто, де був мій готель, власним ходом — автостопом. І місцеві жителі не брали з мене ані копійки.

Так минув тиждень, наприкінці якого мене заколисало це тихе, майже рослинне життя, з його повільними, розтягнутими в часі вечорами, просякнутими ароматом кави. Вусаті смагляві аборигени щоденно просиджували в «кафанах» (так тут називалися ці кав'ярні) за чаркою ракії й скидалися на кам'яні статуї — такі ж застиглі та древні, як гори.

Взагалі, враження було таке, ніби потрапив до табакерки турецького паші — настільки уповільненим було життя в цьому місті. І несподіваним виглядав будь-який рух та дивна музика, дуже схожа на східну. Одного разу з балкона я спостерігав «чорногорську хору»: четверо чоловіків, узявшись попід руки, утворили щільне коло, їм на плечі вилізли ще четверо й стільки ж піднялися на «третій поверх». Уся ця людська конструкція почала повільно кружляти під музику, яка долинала з ресторану. Від цього танцю повіяло чимось справжнім, древнім і вічним. Я уявив, що невимушеним і звичним жестом кладу руку на плече Ліки й ми дивимося на все це разом. Очі її розширені, як у дитини. Вона сміється, стискає мою долоню…