Ірен Роздобудько - Ґудзик

— Добре… Приїжджайте зараз до нас. У мене є дві години вільного часу…

Тільки не в них, подумав я. Запрошення до ресторану теж виглядало б дивно.

— Щось не так? Що трапилося? Може, під'їхати до вас? — захвилювалася Ліза.

Ми домовилися, що я візьму таксі й підхоплю її на перехресті за півгодини. Вона погодилася. Я ще встигав заскочити в найближчий супермаркет — не пригощати ж її учорашнім борщем! Казна-що робилося в моїй голові… Якщо я збираюся вилити на неї усю чорноту мого двадцятирічного пекла — навіщо ж, як справжній спокусник, нагріб шампанського, мартіні та всіляких яскравих бляшанок?! Якщо ж моєю метою є досягнення саме цієї мети — яким негідником виглядатиму в її очах!..

Я побачив її здалеку, й серце зателіпалось, як м'ячик на гумовій нитці. Вона, як завжди, виглядала елегантно. Вузька чорна сукня (дивно, іншого кольору я на ній не запам'ятав, за винятком білого купальника, в якому вона лежала біля басейну сто років тому), туфлі на «шпильці», гладко зачесане назад волосся. Вона кивнула мені без найменшого натяку на приязнь і сіла на переднє сидіння. Я дивився на тоненьке пасмо волосся, яке вибилося з бездоганної зачіски, та жадібно вдихав аромат парфумів — тих самих: вона не міняла своїх уподобань.

«Лізо, невже, це ти? — хотілося прошепотіти мені в цю сувору потилицю. — Я думаю про тебе все життя. Що мені робити тепер? Скажи ти. Як скажеш — так і буде…»

У ліфті ми підіймалися мовчки. Я шкірою відчував її зверхність, її байдужість і небажання заглиблюватися в проблеми, через які я насмілився згаяти її час.

Я довго порпався з ключем у замку й навіть був би радий, якби він зламався. Я ніяковів так, ніби мені було не тридцять вісім, а вісімнадцять, як тоді… Вона увійшла до квартири, по-хазяйськи пройшлася кімнатами, зазирнула на кухню, оцінюючи, мабуть, ступінь затишку в цьому домі. Після від'їзду Ліки тут панував деякий безлад, на столі ще стояли дві філіжанки, валявся недоїдений бутерброд.

— Я тут дещо купив… — винувато промовив я і зашурхотів пакетами, виймаючи продукти та пляшки, — зараз зварю каву…

— Не варто. У мене обмаль часу, — сказала вона, сідаючи на стілець і дістаючи з сумочки цигарки. — У вас тут досить гарно. Можна я ще пройдусь?

— Звичайно.

Я був радий, що вона на хвилинку залишила мене самого. Швидко прибрав чашки й викинув бутерброд, протер стіл, розставив на ньому все, що купив, увімкнув кавоварку.

— Гарний дім, — повернувшись, зауважила Ліза, — відверто кажучи, не очікувала… Так про що ви хотіли зі мною поговорити? Про Ліку?

Я здригнувся, ніби мені за комір вилили холодної води.

— Ні… Може, мартіні? — запропонував я, розуміючи, що з кожною хвилиною втрачаю сміливість і бажання про щось говорити. А якщо це так, то моє запрошення матиме зовсім кепський вигляд.

— Добре, — зголосилася вона й закурила, переплела ноги та відкинулася на спинку стільця. її улюблена поза. Я розлив мартіні й усівся навпроти.

…Скільки разів я уявляв подібну мить! Скільки разів воскрешав у пам'яті той червоний вогник, що зблиснув переді мною в кінці нічної алеї! Ми сиділи майже так само, тільки зараз між нами постала залізобетонна стіна. І її ім'я було однаково дороге нам обом… Тільки я знав про це, а вона — ні. Мені було боляче, а вона спокійнісінько курила й дивилася на мене насмішкуватими, трохи примруженими очима — темними та глибокими, як на портретах фламандських художників.

За всіма відомими теоріями, серед них і моє дослідження маніпулятивних систем, за всіма правилами чоловічої логіки і здоровим глуздом я мав би відчувати втому та байдужість. Теоретично я міг усе розікласти по полицях: вісімнадцятирічний шмаркач, не дуже вже й досвідчений в любовних втіхах у період гормональної активності зустрічає своє перше кохання і… Далі все було зрозуміло, враховуючи й психологічні особливості самого шмаркача. У принципі, від цього виліковуються. Якщо дуже захотіти…

Я дивився на неї та намагався відшукати в її обличчі щось таке, що змусило б мене зупинитися, подумати про незугарність свого становища — й бачив, що вона така ж загадкова і принадлива. Як на зло, пригадався сьогоднішній вираз Ліки: «Ти б міг жити з однією ногою?» Всі ці роки я так і жив. Ліза була втраченим органом, брак якого викликав фантомні болі. І тепер, коли вона опинилася поруч, я не міг просто так відпустити її.

— Лізо… — сказав я, — Лізо, ти не впізнала мене?

…Потім я говорив безтямно, безглуздо, бачив перед собою тільки її збентежено розширені очі. Я не давав їй отямитися, адже боявся почути навіть звук її голосу. «Я любив тебе все своє життя, — ось до чого зводилася вся моя промова, — хто з усіх тих, кого ти зустрічала на своєму шляху, може сказати так само?! Упевнений — ніхто! Адже це божевілля… — пам'ятаєш, так ти назвала свій фільм? — але добровільне божевілля! Тому що не міг, не хотів забути тебе. Всіх я порівнював із тобою, й перед цим порівнянням програвали й тьмяніли навіть дуже гідні жінки. Перед ними я відчував себе негідником. І я покараний. Навіть зустріч із тобою, про яку мріяв стільки років, призвела до жахливого, підлого вчинку! Але, повір, я в ньому не винен… Лізо, я люблю тебе досі…»