Люко Дашвар - Молоко з кров'ю

Маруся озирнулася, наштовхнулася поглядом на недвижну Ганю, піднесла тремтячу руку до грудей, наче там повинно було щось бути, і запитала у простір, бо, здається, бабів не помітила.

— А Юрко де?

Баби заплакали. Одна до Гані кинулася, інші Марусю підхопили, якісь лахи на неї — нічну сорочку, кофтину — накинули, у кімнату до дивана повели.

— Ти заспокойся… Заспокойся, Марусю. Прийди до тями, а вже потім…

Маруся насторожилася. На бабів — очима скаженими.

— А чого це Ганя у моїй хаті валяється? Мала ж за Юрком глядіти…

Баби заплакали ще дужче.

— Втопився… Юрко… На ставку…

Маруся здригнулася. Затулила вуха долонями, голову — у коліна, і звідти, від колін, на бабів — зирк.

— А де Юрко? — запитала.

— Марусю… — баби почорніли. Ото підійти б до неї ближче… Обійняти…

— А де Юрко? — з дивана підвелася — страшна, чорна, нічна сорочина на ній теліпається, кофтину вовняну на грудях застібає. — На ставку?

— На ставку, люба… — понахиляли голову долу.

— Добре, добре… — затряслася і чкурнула з хати. За руку ніхто вхопити не встиг. Та й не наважився. Бігли слідом, з кожухами, ковдрами та чоботами, ревли, як корови, і безпорадно хапали ротами холодне зимове повітря.

А в кухні прийшла до тями баба Ганя. Билася головою об підлогу і кричала:

— Забери мене, Господи! Мене карай! Я у всьому винувата! Я одна…

Під вечір п'ятниці винуватими у смерті Юрка вважали себе і Тарас Петрович, бо влаштував на хряка полювання, і дід Нечай, бо «Запорожець» йому світ затулив, і рокитнянські вчителі, бо не заборонили дітям до ставка бігти, і Тетянка, бо навіть хотіла, щоби Ларка повернулася додому якомога пізніше і не бачила побитого батька, і сама руда Ларка, яку понесло на лід до хряка, і Нечаїха, яка порадила вдарити хряка батогом, після чого той і дременув у степ, а звідти на ставок, і Серьога Ровер, бо не зміг вчасно до дітей по тонкому льоду дістатися…

Рокитнянці метушилися на всіх гарячих точках, які виникли цієї п'ятниці у селі, та чекали повернення голови і, між іншим, ламали голови над ще однією незрозумілою і страшною новиною. Спочатку Ніна Іванівна, яка допомогла Тетянці розтерти обморожену Ларочку і напоїти її трав'яними відварами, вийшла до рокитнянців із геть незвичайною звісткою:

— Степана заарештували і повезли у місто. А більше нічого не знаю, — ледь вимовила, і рокитнянці тільки тепер зметикували: а й то — не видно німця.

Потім знайшли побиту та скривджену жінку голови.

— Мабуть, німець Марусю скривдив, за це його арештували! — сказав хтось.

— Та де! — не повірили інші. — Як би міліція дізналася, що німець до Марусі вломився?

— Мабуть, вона побачила, як німець іде до хати. Зі злими намірами. Перелякалася, зателефонувала в район. Він її побив, у комірчині замкнув, мабуть, щось украв у голови, покидьок, і тільки хотів дати драпака, а тут — міліція: стій, голубе!

— Щось не бачили ми машини міліцейської, — не здавалися скептики.

— А ми всі до ставка побігли! — нагадав хтось.

Рокитнянці наче схаменулися — знову згадали про смерть Юрка, язики прикусили і повитягували шиї — де ж Льошка? Хоч би скоріше приїхав. Дитину не поверне, та, може, хоч Марусю збереже — від ставка відтягне, бо воно удвох усяке горе пережити легше.

Льошка вийшов з німцевої хати геть спантеличеним, бо незрозуміла поведінка Тетянки здалася йому чимось більшим, ніж страх за чоловіка. І мала Ларка горить на дивані…

На вулиці біля службової «Волги» голови зібралася чимала юрба, а серед них вирізнялось розгублене обличчя Льошчиного водія — щелепа відвалилася, шапкою морду витирає, з ноги на ногу переминається…

— Що тут у вас?! — гаркнув Льошка.

Рокитнянці очі поховали і підштовхують до Льошки водія.

— Біда… Біда у нас… — водій кинув шапку на сніг, озирнувся на односельчан. — Кажуть Юрко ваш… потонув.

Льошка відсахнувся від водія, наче від чорта, на рокитнянців із німим запитанням… Баби плачуть, похмурі дядьки очі відводять і цигарки у руках ламають.

— До ночі шукали… — тільки й зміг сказати Серьога Ровер.

— Жінка де? — незвичним вібруючим голосом прошепотів Льошка.

— На ставку Маруся… Не можемо відтягти… Кожухами повкривали, а вона їх повідкидала, у воду лізе… Та боса… — загомоніли баби.

Льошка завмер. Раптом крикнув. Голосно. Коротко. Страшно. Схопився за голову і повільно, мов десятки міцних ланцюгів тягли назад, пішов вулицею.

А німе від горя село оглушив постріл. Тарас Петрович без хмелю в голові випив одну за одною дві пляшки самогонки, витяг з комори рушницю, пішов у загородку й одним влучним пострілом межи очі вклав свого знаменитого хряка. І стало це у Рокитному останньою подією тої страшної п'ятниці.