Люко Дашвар - Молоко з кров'ю

Льошка скреготнув зубами, переборюючи лють і розпач, сів на підлогу, штовхонув Стьопку чоботом.

— Йди з мого дому, поки я тебе не вбив.

— Вбивай… Аби Марусю не чіпав, — німець теж сів, скривився од болю, показав на зламану руку. — Як працювати?

Льошка махнув рукою, мовляв, знайшов, про що бідкатися, зіп'явся на ноги.

— Тікай уже…

— Не можу… Марусю..

Льошка схопив німця за комір, тицьнув йому кожуха.

— Забувай про Марусю… Ніколи більше не побачиш її. Клянуся…

— Все одно… — прошепотів німець. — Аби ти її не чіпав.

Льошка дотяг німця до дверей, виштовхнув на подвір'я…

— Як це? Я піду, а ти її вб'єш, — німець падав, підхоплювався, хитався, мов п'яний, знову падав і все ліз до порога.

Льошка розмахнувся і важким ударом чобота відкинув німця на середину подвір'я. Грюк — зачинилися двері. Кінець вистави?

Німець лежав на спині посеред двору старої Орисиної хати і дивився у безмежне чорне небо. Без окулярів воно здавалося добре виораним чорноземом, з якого попробиваються на світ божий чудні біло-блакитні квітки. Вони тремтіли, наче геть померзли у цій холоднечі, линули до Стьопки, і той навіть всміхнувся розбитим ротом, наче міг зігріти їх теплом свого худого непоказного тіла.

— Хіба холодно? — прошепотів зіркам, спробував підвестися і вкотре звалився.

Зламана рука набрякла і пекла. Перед очима — розмиті контури. І навіщо Льошка окуляри розтрощив?

— Аби Марусю не чіпав, — вкотре прошепотів німець і вкотре спробував підвестися.

Сили пішли у землю, розтопили під Стьопкою сніг. Німець лежав на чорній, як ця ніч, землі і дивувався тому, що думки його були радісними, наче од того, що Льошка узнав про його любов до Марусі, увесь світ тепер повинен був стати світлішим і радіснішим.

Маруся стояла у кімнатці перед дзеркалом і дивилася не на власне відображення: широко розкритими, наче вкрай здивованими очима, вона роздивлялася намисто, ніби ніколи раніше його не бачила.

У кімнату ввійшов Льошка. Маруся побачила його відображення у дзеркалі, вигнула спину, підборіддя — вище, поглядом обпекла, брови звела — мовляв, спробуй підійти.

Льошка примружив око і на мить розгубився, та не від сорому чи образи. Ні! Десять! Десять планів помсти собі намітив. З чого почати? А-а! Вона знов за те намисто вчепилася! Дарма, дарма… Зараз відучимо!

Маруся і оком повести не встигла — підскочив, на диван повалив, одяг з неї здирає. Вона губи стисла, мовчить, тільки очі горять.

— Нічого, нічого… Зараз ти мені добре слово скажеш, — трясеться, бо раптом таке жадання відчув, що й втриматися неможливо.

Мовчить Маруся. За одежину хапається, назад на себе тягне, та де їй з Льошкою у силі змагатися. Здер усе чисто. До Марусі нахилився.

— Намисто давай.

Головою мотнула — ні!

— Біди хочеш? — прошепотіла.

Почервонів од гніву, як лясне її по щоці.

— А тобі, я бачу, ще й нема біди ніякої? Га? З якимось німцем поганим тягалася і — не біда?! Га? Я б зрозумів, якби такого вибрала, щоби не соромно було… Як. Поперек, приміром, чи рівня… мені.

— Та де мені до вас, попереків?! — уїдливо.

Аж захлинувся. Знову по щоці — лясь!

— Мало тобі? — ще ближче до неї. — Чи, думала, жартую? Ні, люба, я тепер твій Бог. Що захочу, те і буде! І оце тільки такі в нас із тобою розмови тепер будуть. Зрозуміла?

Мовчить. Тільки очі вологими стали, бринить сльоза, ще слово — і покотиться.

— Давай намисто, — аж губи у Льошки затряслися.

Маруся вчепилася у намисто, заплющила очі, і, може, від того сльоза не втрималася, покотилася.

Відсахнувся, за коси Марусю вхопив та головою об диван. Впала. Він нахилився, намисто з її шиї стяг, відчинив вікно і жбурнув коралі в ніч.

— Ну все! — розсміявся, наче божевільний. — Однією проблемою менше. А тепер я тебе відпочивати проводжу — За коси вхопив і потяг по підлозі до кухні. — Знайшов тобі гарну кімнатку. Туди німці не потраплять.

Про німця згадав. Зупинився на порозі, жінчині коси відпустив, задихається. На Марусю недвижну глянув, загарчав, труси скинув і навалився на неї. Ґвалтував німе тіло по-звірячому. Як закінчив, ледь на ноги зіп'явся. Мовчки піт з чола стер, ухопив Марусю за руки і потяг…

На кухні відчинив двері комірчини, вбудованої у стіні, одним махом викинув з неї банки-склянки, поставив у комірчину табуретку, запхав Марусю і замкнув на замок.

— Ну як, жінко? — гукнув у замкнені двері. — Подобається?

Німець знову спробував підвестися хвилин через двадцять, коли тепло худого непоказного тіла, яким він збирався щедро поділитися з усіма зірками, вичерпалося несподівано і миттєво. Німець страшенно змерз. Сил від того не додалося. Додалося тваринного страху на смерть околіти посеред Марусиного двору і тим самим покласти на язики всьому Рокитному несподівану новину, яку обговорюватимуть не день і не два. «Ні, — випливла слабка, мов дитинка, думка. — Не можна мені тут помирати. Марусі тут жити».