— Таке дурне скажеш, сміх та й годі! — сказала Маруся, і Тетянка ще більше розгнівалася.
— А у постелі ж який… Мамо рідна! Оце б і не відривалася від нього ні на мить, — цокала язиком. — Уже й живіт випирає, вже й незручно, а він ото припаде до мене: «Люба моя! Не можу без тебе! Давай останній разочок…»
— Ох і брехлива ти, Тетяно! — сумно всміхалася Маруся.
— Це я брехлива? — несло бібліотекарку. — Це ти — і брехлива, і пихата! Як ото на весіллі — люди добра бажали, а ти на мого Стьопку наплювала: мовляв, ні на що не здатний. Зараза! Зараза і все!
Маруся Тетянку оком зміряла та спокійно так:
— А чого ти бісишся, Тетяно? Мабуть, як ото німець з переляку в першу шлюбну ніч на тебе заскочив, так з тих пір більше й не заманиш до себе.
— Та що ти верзеш?! — аж задихнулася Тетяна. Та на живіт показує. — А дитинка звідки? Вітром занесло? Та ти заздриш мені, Марусько! Бо мене Стьопа так любить, що все село про це гуде, а твій Льошка як зранку з хати вискочить, так до ночі собі роботу шукає, аби тебе не бачити.
Заблищали залізом Марусині очі. Брови серпом вигнула.
— То й дякуй мені, дурна! Нащо ж ти мене багнюкою обливаєш, коли я тобі таке щастя дала?
— Ти? — Тетянка ротом повітря хапає, а нема повітря.
Нема.
— А хто ж? Старостенко?! — розсміялася — Іди вже, а то ще народиш рудого посеред дороги!
І пішла сама.
— Румунка пихата! — крикнула їй услід Тетянка. Та так крикнула — усі сили у той крик вклала. Ледь не впала, перелякалася: ще не вистачало, щоб дитинка довчасно вискочила через ту Маруську пришелепувату.
Після тієї розмови з Марусею Тетянка так-сяк відсиділа до сьомої у бібліотеці й гайда додому. На диван всілася і так просиділа, поки Стьопка з бригади не повернувся.
— А що це ти? — здивувався, побачивши урочисту, мов на партійних зборах, дружину.
— Сідай, Стьопочко, — мовила Тетянка демонстративно кволо. — Сідай… Бо нема у мене сил до тебе підвестися.
Стьопка насупився, на дружину з тривогою глянув.
— Слаба? Давай по лікаря збігаю.
— Не треба, — ще тихіше відповіла Тетянка.
— А чого треба?
— Ні, — вперлася, — спочатку сядь біля мене.
Сів Навіть грубою долонею по Тетянчиній руці тонкій провів.
Ти як? Що з тобою? Дитина штовхається?
— Та ні! — заплакала. — Серце розривається.
— Чого це? — зовсім заплутався.
— Маруську Льошчину сьогодні перестріла… — замовкла, на чоловіка — зирк. Сидить супиться.
— Ото диво! Це якби ти у Рокитному слона перестріла чи мавпу якусь, — каже.
— Краще б слона! Бо так ця Маруська нас із тобою образила, що аж жити не хочеться! Оце чекала тебе, чекала і думала собі — краще вдавитися, ніж таке…
— Та яке? — Стьопка голову опустив, геть посірів.
Тетянка йому в очі заглядає.
— Сказала, що наказала тобі на мені оженитися! Та ні! Не те… Якось так сказала, ніби від себе відірвала і мені віддала.
Підвівся важко. Рукою махнув.
— Пусте… Я думав, щось серйозне, а ти мені бабськими побрехеньками голову морочиш.
— Пусте? — повеселішала. — Та ж і я собі думаю: Маруська б скоріш у старих дівках лишилася, ніж на мого Стьопу глянула, бо ж так гордиться своєю красою, що й підійти страшно.
Скривився, наче зуби ниють.
— А їсти с?
Підхопилася, до чоловіка йде.
— А скажи, що любиш! Скажи, бо щось я того слова ніяк не почую.
— А їсти…
— Ну, скажи… Любиш?
Дружині в очі глянув, окуляри поправив.
— Я тобі більше скажу, Тетяно. Одна ти у мене. Чуєш? Одна на увесь білий світ.
І — ніби враз тихо стало. Наче тому світові білому вкрай важливо було почути, що нема у німця нікого… Ну зовсім нікого, хіба що — горбоноса дружина.
Тетянка посміхнулася. «Це ж щастя яке!» — подумала. Він гірко всміхнувся їй у відповідь. «Це ж горе яке!» — подумав і, щоби сльозами не вмитися, повторив:
— А їсти.
Підхопилася, заметушилася, ще й щебече.
— Зараз, зараз… І борщу наварила, і картоплі насмажила. І ковбаску мати принесла. І оце… — зупинилася, очі хитрі, наче велику таємницю відкрила, — …штани твої складала, а у кишені дві цукерки шоколадні.
Завмер, почервонів.
— Давай сюди!
Тетянка аж присіла.
— Та нащо?
За руку вхопив, стис, аж посиніла.
— Кажу, віддай!
Розревлася, руку висмикнула, з кишені цукерки дістала і жбурнула на підлогу.
— Та подавися!
Німець нахилився, цукерки підняв, у кишеню обережно поклав, піт з чола витер.
— Ось… — Усі гроші з кишені витяг, Тетянці кинув. — Купи собі тих цукерок хоч на всі… А ці… — замовк, почервонів. — Колись фашист один… мамі цукерку дав… Мене врятував, сам загинув… Тепер ось… Дорогі вони мені. Найдорожчі…
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу