Галина Вдовиченко - Ось відкрита долоня [збірник]

Там лунає телефонний дзвінок, проривається крізь звуки морського літепла, порушує гармонію захищеного світу. Телефон цвірінькає свій стандартний рингтон за стіною, у сусідній кімнаті.

Рвучке Богданове: «Да!»

Миттєва зміна тональності й гучності:

– А-аа… Це ти, курвий сину?

Надя забирає руки, розплющує очі. Тамара Федорівна дивиться на неї. Дивилася, мабуть, увесь цей час.

– Що там вже знову? – підводиться, непевно спираючися на лікоть.

Передпліччя її побрижене, зів’яла шкіра погойдується напівпорожнім лантухом. У викоті нічної сорочки – щедрий розсип старечих коричневих плямок. Пальці бліді, безбарвні – підвальні картопляні відростки, а не пальці – тремтять, вилущуючи таблетку зі сріблястого блістера.

– Щойно заснула… Подай горнятко, доню.

Тамара Федорівна п’є із зусиллям, напнуті жили шиї рухаються вгору-вниз.

– Уф-ф… Підсунь подушку вище… Що там? Чого розходився? Що знову не так?

– А ви не знаєте?..

Напівзапитання у відповідь. Пояснювати – ані сил, ані бажання. Отим відчепним «а-ви-не-знаєте» Надя немов дорікає Тамарі Федорівні, а та ж не винна, до чого тут вона. Хоча як до чого: Богдан – її син. «А тобі чоловік», – подумки докидає Надя, сама заміж ішла, ніхто не гнав.

– Якщо переповідати, – усе-таки каже, забираючи горнятко з водою й підбиваючи подушку, – то воно якось… нема про що говорити. Дурня суцільна…

Що, справді, розповісти? Переказувати оті Богданові претензії: що це за чолов’яга? який, до дідька, майстер? чому він так на тебе дивився?

А що в кухні газом тхне вже другий день, це господаря не обходить.

– Гга-гга-га-га! – вибухає в сусідній кімнаті. – А той що? – голос Богдана піднесено вібрує. – Що?.. Соплі жував, як завжди? А я тобі що казав! З тебе пляшка!

Ото вже переходи. Щойно лаявся на всі заставки, а тепер регоче.

Надя йде в кухню, заходиться протирати газову плиту й полагоджені пальники, миє тарілки під тугим струменем води, лічильник накручує показники – і нехай. Несила чути цей голос: щойно розлючено відлунював од стелі, бо господар завівся з півоберта, а тепер той самий баритон тепло рокоче, і хвилини не минуло від натхненно-брутального монологу.

Руки від гарячої води розпарені, червоні. Обручки давно вже не зняти, вона непомітно втиснулась у палець, уп’ялася мертво.

– Тобі не боляче? – запитала якось Галка.

– Та я про це навіть не думаю, – знизала плечима Надя, услід за подругою глянула на свою праву руку, зіграла нею гаму в повітрі. – Вона мені не заважає.

Не помічала обручки на пальці ні вдень, ні вночі, за жодною роботою – не відчувала ніколи. Наче та була її частиною, особливою кісточкою на фаланзі. Колись вибрала собі за шлюбну обручку цей золотий перстеник із пласким жовтим каменем. Онікс із чорною рискою.

– Котяче око, – сказала тоді навмання продавчиня.

– Крокодиляче, – виправив Богдан. – Ти впевнена? – глянув на молоду наречену. – Впевнена, що хочеш саме такий камінь?

Надя кивнула: вона бачила перед собою промовистий символ, дві половинки цілого. Носила цей символ не знімаючи й не помітила, що вже годі стягнути з пальця. Наче грубий дріт вріс у живе дерево.

Рештки води з гортанним булькотінням стікають у трубах, оприявнюють голос за стіною. Богданів баритон виповнює двокімнатну хрущовку, усі сорок чотири квадратні метри жилплощі. Громогласно, з відвертою насолодою розносить нікчемного Того. Чергового Того, який псує йому життя. Із телефонним співрозмовником у Богдана складається злагоджений, взаємно підохочуваний словесний дует, синхронне плавання в балачках, сповнених задоволення. Переважно мазохістського змісту. Богдан пліткує з Марчаком, отак натхненно – тільки з ним, своїм давнім друзякою, курвим сином. З іншими спілкується по-іншому, а з Марчаком сходяться в пліткарському екстазі: у них усі – Той і Та, усі писаки, вискочки й нездари. Того друкують завдяки батькові. А Ту , худородну, лише тому, що вчасно лягла під кого слід. Тамтого – бо вміє пролізти без мила. Тамту – бо грошей кури не клюють. Ті тамті писати не вміють, але саме їх видають захланні видавці, і то якими накладами! Їм що – аби зиск! Ще інші нікчеми з курячими мізками все це купують. Тимчасом правдиві таланти скніють у тіні розпіарених нездар! Ще й змушені втішатися п’ятьма сотнями примірників! Та й ті нема де продати!.. Кому тепер потрібна поезія? Та що там!.. Отож-бо!.. Еге ж!.. А я тобі про що?.. Але! Залишиться заповітом для нащадків тільки справжня література. Упосліджена нині, загнана в кут. Бо все так не буде, настане ще час!