Галина Вдовиченко - Ось відкрита долоня [збірник]

Вона погодилася на тижневе відрядження. Після того погодилася, як психолог сказала їй:

– Виженіть його або йдіть самі геть, бодай на певний час. Залишіть його, сам-один він матиме більше шансів усвідомити свій стан і прийти до тями. Не треба йому більше допомагати, він, мабуть, із тих, кому варто опуститися на самісіньке дно своєї залежності, ось тоді він може відштовхнутися й піти вгору…

– Може?.. – обережно перепитала. – А якщо ні?

– А може й не відштовхнутися, – була відповідь. – Іноді такої альтернативи вже не виникає, бо відбулися незворотні зміни в особистості.

Після від’їзду дружини – малого вона завезла до мами – у кімнаті зробилося тихо, як ніколи. Він засмикнув фіранки і довго слухав цю тишу, вона, проте, була неповною – десь на верхньому поверсі скавчав пес, ходив ліфт за стіною, за вікном зупинилася машина з веселою музикою в салоні. Прислухався, чи не видобуде ще якихось звуків, а тоді підвівся й викликав перевізників з благодійної організації, дізнавшися номер телефону в довідковій службі.

– Меблі потрібні?.. У гарному стані. Ліжка, доросле й дитяче, шафа, стіл… Самі, зрештою, побачите. Приїжджайте, забирайте.

До кінця тижня він вже ледве пересувався кімнатою – хворі очі, коричневе обличчя, зігнутий, як старий дід. Виходив ненадовго, на півгодини, не більше, повертався, волочачи ноги. «Щось ви виглядаєте не дуже… – зупинила його двірничка. – Захворіли?.. А де ваші?..» Він махнув рукою, показав на горло: хворію.

Кімната лякала його тепер, спустошена, лунка й холодна. Чомусь тут робилося дедалі холодніше. Ніби речі віддавали їй своє тепло, коли були ще тут, зігрівали собою повітря. Порожні книжкові полиці біліли кістяком гігантської рибини, викинутої на берег. Висушений сонцем, просолений морською ропою, перенісший бурю.

Приходила мама, налякана тим, що його телефон не відповідає. Дзвонила в двері:

– Синочку, відчини! Це я, синку!

Не відчинив. Написав есемеску: «Повернуся – подзвоню сам». Мовляв, заклопотаний, поїхав у справах, не знати, коли буду.

Дев’ятого дня Наталка стала на порозі як вкопана. Але ніби й не здивувалася, як ніби чекала, що побачить порожню кімнату.

Він кинувся до неї, притиснув до грудей. Вона обхопила його руками.

– Я вудки свої виніс, – прошепотів їй у шию.

– Що? – перепитала вона.

– Я своїх вудок позбувся! – голосніше повторив він. І розреготався. Сміх пішов луною вгору, відбився від стелі, від стін. – Узяв! свої улюблені вудки!.. і виніс їх у двір!

Він не зміг говорити далі, захлинувся, реготав як скажений, до сліз. Перед очима стояла картина: він залишає своє багатство, притуливши до стіни бойлерної, і йде, не озираючись, але не встигає ступити й кількох кроків, як повертає голову на шум позаду себе і бачить, як два бомжі тягнуть вудлища кожен до себе. Він пришвидшує ходу, зривається на біг, геть звідси, геть, а все одно чує за спиною хруст зламаної вудки та вигук: от собака! ні собі, ні людям!

Наталка мовчки дивиться в темне обличчя із запалими щоками, у дикі страшні очі. Чоловіка струшує регіт, він не може зупинитися. Нарешті переходить на стогін-виття, а тоді лише мовчки розхитується.

– Ну що мені робити? – нарешті каже жінка, у її голосі жодної барви. – Скажи, що мені зробити?..

– Пішла ти…

Вона стиснула губи, потерла їх пальцями.

«Зараз будуть сльози, будуть плачі», – подумав він роздратовано, але ні, вона не заплакала. Наблизилася до вікна, обережно розсунула фіранки.

Порожнє підвіконня. Там, де стояли вазони, – крихітна засохла квітка.

Кілька хвилин вона мовчки шукала валізу, не знайшла. Розіпхала, гублячи дрібні лашки, свої та малого речі по пакетах із назвою продуктового супермаркету, тоді озирнулася з порога. Втомлено, байдуже.

– Я знаю, що мені робити. І ти роби зі своїм життям, що хочеш.

Друзі десь були, не зникли ж вони з білого світу, десь існували. Але він не відчував більше їхньої присутності, ніби перекреслив усе, що було, позбувшися спільних фотографій, улюблених компакт-дисків, вудок, із якими сиділи колись на березі ставка, казанка, у якому варили юшку на вогнищі. Тепер після коротких зустрічей залишалася гіркота й та сама спустошеність, що чигала на нього вдома. Друзі вже не потребували його, як раніше. Навіть Сашко щоразу наче чекав, коли можна буде нарешті сказати: бувай, старий! Не пропадай!

Усі відвернулися від нього.

Він розмірковував: ще не вечір, дійду до краю – тоді повернуся. Пройду весь цей шлях. Коли не залишиться більше нічого, я зупинюся, бо ж не буде вже що виносити, і тоді ця зараза відступить. Але наразі вона не відступала, крутила ним, викручувала, в’язала вузлом.