Богдан Бойчук - Аліпій II і його наречена

Тож, коли боярин Данило знову попросив руки княжни, вона погодилася. Але з умовою, що весілля відбудеться приспішено і скромно. Добродушний і ощасливлений боярин вволив її бажання в кожному відношенні. Вінчання відбулося за два тижні, а учти й розваги тривали лише тиждень.

Княжна й боярин жили у злагоді й любові, хоч, може, й не в коханні. Боярин був безнастанно зайнятий у княжому дворі, а княжна далі робила, що хотіла. За це Господь благословив їх сином. Правда, дещо приспішено, але, згідно з цариною логіки, якщо весілля було приспішене, то й народження дитини мусило бути також приспішеним. Зрештою, хто в ті часи знався на такого роду рахуванні.

Коли народилася дитина, боярин Данило подумки мріяв назвати його Ярославом, на честь свого батька — загально шанованого боярина і славного полководця. Але княжна Олена хотіла назвати дитину Аліпієм II. Боярин був дещо здивований. У його роді не було такого імені. Та й не чув він, щоб хтось із княжої родини згадував такого предка. Але він повно й беззастережно довіряв розсудливості й розуму княжни Олени, тому й не оспорював її рішення.

Виглядом хлопчик пішов у свою матір, а душею в батька-монаха. Він був ніжний, вразливий і мав нахил до цілком не логічних дисциплін. Рід боярина Данила дружив із родом воєводи Степана, багатого землевласника, в якого була маленька донечка. Коли діти підросли, обидва роди домовилися заручити їх. І так, коли дівчинці сповнилося десять років, а Аліпію II дванадцять, воєвода Степан з дружиною і дочкою приїхали до Києва й заручили малят. Як було сказано, Наречена не справила гарного враження на Аліпія II. Вона мала по-баранячому покручене волосся і ввесь час показувала йому язика.

Тому, коли воєвода Степан від'їхав з родиною додому, Аліпій II із задоволенням відразу забув свою Наречену. Його віддали до Печерського монастиря на науку, де він вивчав філософію й астрологію.

Коли йому сповнилося двадцять два роки, батьки, за давнім звичаєм, вирядили його до Нареченої, щоб він удруге побачився з нею й домовився про одруження. Пам'ятаючи першу зустріч з Нареченою, Аліпій II ішов до неї нерадо й довго.

Сонце зсунулося зовсім близько до землі, а Аліпій II все ще сидів на лавочці перед рядами тополь обабіч алеї, яка вела до вілли Нареченої. Він був дуже глибоко занурений у думки, тому й не відчув, як чиясь ніжна рука погладила його обличчя. Щойно коли в його уста уп'ялися гарячі губи, прокинувся із задуми й, наляканий, зірвався на ноги.

Перед ним стояла струнка красива дівчина, дивилася на нього голубими очима й лукаво усміхалася.

— Де я? — промимрив розгублений Аліпій II.

— Між тополями.

— А хто ти?

— Твоя наречена.

— Але… але я пам'ятав тебе інакшою.

— Ти розчарований, що не показую тобі язика? — вона зайшлася таким приємним і милозвучним сміхом, що набурмосений Аліпій II усміхнувся мимо своєї волі.

— О! Чудово! Ти вмієш усміхатися. Я вже три місяці виглядаю тебе. Чому ти так довго йшов?

— Бо… бо… я не знав дороги й блудив, — він зашарівся.

— Ти ніколи не повинен брехати, бо твоє обличчя зраджує тебе.

Засоромлений Аліпій II опустив голову на груди. Наречена підложила долоню під його бороду, піднесла засоромлене обличчя вгору і глянула йому в очі:

— Ти нерадо йшов до мене, бо пам'ятав мене негарною і прикрою, правда?

— Так, — Аліпій II не наважувався говорити їй непраду або півправду.

— Я не була гарна малою. А як я подобаюся тобі тепер?

Аліпій II глянув на неї. Вона ж, сміючися дзвінко, обкрутилася на одній нозі. Аліпій II уперше запримітив, що вона була висока, мала вузький стан, широкі стегна і повні груди. її колись по-баранячому покручене ясне волосся спадало хвилями нижче стану. Вона віддула повні губи і знову спитала:

— То як я тобі подобаюся тепер?

Аліпій II засоромився.

— Ну, скажи!

— Подобаєшся…

— Трішечки чи дуже?

— Дуже.

— От бачиш! Ти нарешті зробив мене щасливою. А ти точно такий, як я собі уявляла. Насправді ти не змінився багато від того часу, як я тебе бачила. Трішки підріс і трішки вигарнів. Але далі такий сором'язливий, як був хлопчиною. Та не лякайся, ти мені таким подобаєшся.

Аліпій II хотів їй щось сказати, але не знав що.

— Ти, бачу, втомлений. Ходи! — вона взяла його за руку й повела до вілли.

Коли зайшли у вітальню, перше, що Аліпій II побачив, був великий портрет воєводи Степана, який висів на фронтовій стіні. Меблі у вітальні були масивні, різьблені з дуба, а підлоги були вистелені дорогими, привезеними з Греції килимами. Наречена перевела його через їдальню, в якій стояв довгий стіл з черешневого дерева. За тим столом легко могло поміститися тридцять осіб. Аліпію II запам'яталася Тайна Вечеря на тому столі, яка була викладена з кольорових кахель. З їдальні вони зайшли до кухні й сіли за округлий стіл. Огрядна, хоч і молода, кухарка подала їм вечерю.