Богдан Бойчук - Аліпій II і його наречена

Добрався до садиби Нареченої вполудне. Присів на лавочці і споглядав оселю. Це була велика вілла, збудована з білого каменю. Дах був покритий черепицею, посередині даху підносилася гострокутна вежа, яка робила віллу схожою на замочок. До вілли вела широка алея, по обох боках якої стояли тополі. А позаду вілли простягався великий сад. Трохи далі, з лівого боку, ясніло плесо ставка, до якого прилягав березовий гай.

Аліпій II сидів непорушно й боявся встати і зайти до вілли. Ану ж це не вілла Нареченої. Ану ж Нареченої там нема. Ану ж вона погана й недобра.

У Печерському монастирі жив молодий монах Аліпій, високий, стрункий і вродливий. У нього було добродушне, лагідне обличчя, видовжене русявою борідкою. А великі голубі очі проникали крізь речі й наче дивилися в позасвіття. Молодий монах був уже широко відомий як іконописець, і в нього замовляли ікони не лише єпископи й ігумени для своїх церков чи резиденцій, але й князі, бояри і воєводи. Та слава не сповнила молодого монаха гординею чи пихою. Він скромно жив у своїй печерній келії, а гроші, які діставав за ікони, роздавав убогим або давав на монастир.

Аліпій любив малювати при вході до своєї келії, щоб мати якнайбільше денного світла. І так одного дня, коли сонце спускалося за Успенську баню, він помітив прекрасну дівчину в садах, що простягалися між Дніпром і монастирем. Одного дня дівчина збирала польові квіти, іншого дня бігала за метеликом, а її довга чорна коса шалено летіла за нею. Краса тієї дівчини полонила все єство монаха. Він днями й ночами тільки про неї думав. Щоб не дійти до гріхопадіння, він цілу ніч шептав молитви і клявся сидіти під вечір у келії і не дивитися більше на дівчину. Але на другий день, коли сонце заходило за Успенську баню, молодий монах сидів з дошкою і пензлем при вході до печери. А коли дівчина не виходила в сади, Аліпій почувався нещасливим, пригнобленим, наче якась всесвітня сила випила з нього ясність і залишила у душі саму темряву.

Досі всі ці почуття були незнані молодому монаху. Він провадив просте, але духовно повне життя. Молився, споживав монастирські страви і малював. Це давало йому таку радість, наповняло душу такою ясністю, що нічого більше йому не треба було. А тепер він не знав ні хвилини радосте. Образ тієї дівчини виднів у його уяві і ночами починав будити його плоть. Нещасливий монах молився, бив поклони, але це нічого не помагало.

Однієї неділі монах постановив, що в появі тієї дівчини мусить бути якась Божа воля, якесь випробування для нього. Тож він узяв дошку, пензель і фарби, вийшов у сад, сів у холодок під сосною і почав малювати. Але нічого не виходило. У передчутті, що дівчина кожної хвилини може з'явитися перед ним, його тіло напружувалося до меж нестерпности, а руки безнастанно тремтіли.

Дівчина справді помітила його й відразу підійшла.

— Що ти робиш, монаше? — спитала.

— Малюю.

— Чи можна поглянути? — не чекаючи згоди, підійшла до ікони. У голосі дівчини, в її манерах і поведінці не було ні краплі смиренності, а була, радше, гординя, самовпевненість і почуття, що увесь світ належить їй.

— Будь ласка. Дар творення — це дар Бога, щоб усі відчували радість від нього.

— Ти надто гордий, монаше.

— Чому? Чому ти так говориш, дівчино? — переляканий і стривожений Аліпій аж зірвався на ноги.

— Бо зависоко мислиш про своє творення. Говориш, наче Бог.

— Не скверни уст своїх, дівчино! Я ніколи й думкою не уподібнював себе до Нього! Я лише маленька пилинка, не гідна Його погляду.

— Я не бачу тієї скромності в твоїй іконі, монаше. Твої постаті високі, задивлені вгору, і, хоч їхні обличчя лагідні й одуховлені, вони почуваються божеськими.

— Це ж апостоли…

— Все ж ікона є плодом твого духа. Вона віддає частку тебе, частку твоєї гордості.

— Хто ти така, дівчино, що проглядаєш у глибини моєї душі? Хто, ти така, що тривожиш мої дні і ночі?

Дівчині подобався цей стрункий молодий монах. У його глибоких синіх очах, здавалось, ховалися таємниці буття. Особливо зворушували її його чуттєвість, лагідність і наївна одвертість.

— А ти мене не знаєш, монаше?

— Ні, я майже ніколи не виходжу поза монастир.

— Я княжна Олена.

— Вибачте, княжно, що я дозволяв собі…

Вона глянула йому в очі, засміялася й побігла вниз до Дніпра. Аліпій заспокоївся. Віддаль між княжною і монахом була така велика, така непроходима, що не було найменшої можливості зближення між ними, не те що на гріхопадіння. Він обернув до світла дошку, розмішав фарби й почав малювати. Працювалося йому напрочуд добре. Мазки й лінії вкладалися так, що відкривали глибини душ зображуваних постатей, вкраплювали в їхні обличчя ясність позасвітнього. Він захоплено малював, поки не почало темніти. Тоді повернувся до келії і взявся до своїх щоденних монаших обов'язків і ритуалів.