Валерій і Наталя Лапікури - Наступна станція - смерть

- І за це ви його… пригостили?

- Ну не за ті ж нещасні двадцять п’ять рублів з загашника.

- До речі, а чому ви двійників труїли, а не оригінал?

- Подівся кудись, кажуть, перевели з підвищенням. Шкода, що я його не знайшла!

- Кому шкода, а кому - хвалити Бога! Дивна у вас манія переслідування. Не вас переслідують, а ви - інших.

Тут, нарешті, черговий з коридору перестав сопіти під дверима і гукнув, що прийшов «автозак» із Лук’янівки.

От і казочка уся! Нашу підфарбовану брюнетку з усіма пересторогами потримали в ізольованій камері слідчого ізолятору, доки між Києвом, Куйбишевим і Москвою йшло жваве службове листування. Нарешті, столиця нашої Батьківщини вирішила, де саме відбудеться основне нагородження непричетних. Громадянку Курощапову під належною охороною етапували до Поволжя.

Коли її везли з місцевого аеропорту до в’язниці, на перехресті під червоне світло вилетів самоскид, завантажений картоплею, і вдарив у борт «воронка». Охороні пощастило, обійшлось кількома гулями і парою розквашених носів. А от у жінки від удару чомусь зламалася шия і вона одразу померла. Так нам повідомили службовими каналами. А приватними дійшла версія, що командував конвоєм син однієї з отруєних Курощаповою бабусь. Не догледіли! Буває…

“Кава по-турецькому вариться, звичайно, найшвидше. І смакує найкраще.

Насипав у джезву цукор і каву, залив окропом, перемішав

і встромив у гарячий пісок. Або на маленький вогник поставив.

Тут два секрети є: пару разів акуратно перемішати гущу,

що пішла нагору, бажано дерев’яною паличкою

(в наших широтах можна вишневою - аби не сосновою чи ялиновою),

щоб відтягти кипіння. Це перше.

І друге - довести до кипіння, але не кип’ятити.

А потім двічі-тричі: зняв-поставив, зняв-поставив…”

З рецептів Олекси Сироти.

- Послухай, класичний філолог, тобі в Університеті не казали, звідки приказки беруться?

- Напевне, звідти ж, звідки й загадки.

- А до чого тут загадки?

- Ну, тобі, менту, це ж ближче - загадки розв’язувати. Так от, щоб ти знав, їх вигадує один здитинілий графоман із села Пидоси, а потім розсилає по редакціях.

- Знущаєшся?

- Щодо Пидосів?

- Ні, щодо графомана.

- А чого б це мені знущатися? Ми от недавно одержали від нього дев’яносто вісім сторінок із загального зошита, з усіх боків списані загадками. Як тобі така, це по твоїй лінії: «На шиї у тата затягнута шпагата, свято наступає - сильніше затягає».

- Яке свято? День народження Захер Мазоха?

- Не обов’язково. Може бути і День радянської міліції. А взагалі це загадка про галстук.

- А ну тебе разом із твоїм пи-до-якйоготамським графоманом! Я тебе серйозно запитую: звідки всі ці прислів’я з приказками з’являються насправді?

Я подивувався такому незвичному запитанню мого друга Олекси Сироти, але почав старанно переповідати йому відповідний розділ вузівського курсу фольклору. Та він не дослухав:

- Облиш теорію, мене конкретика цікавить. Звідки оце пішло: «Віддай дружину дяді, а сам іди до…»?

- Вибачай, Олексо, у нашому підручнику було лише про любов до праці, до Батьківщини і класову боротьбу. А стосовно того, чому треба йти до незаміжньої сусідки з підозрілою репутацією, на жаль, ані слова.

- Тоді я скажу. Це не інакше, як якісь дореволюційні лягаві придумали. Бо точніше не скажеш.

- Якщо у тебе виникають сексуальні асоціації на рівному місці, Олексо, то це означає лише одне - начальство знову використало тебе у якості пасивного партнера. Тож давай, полегшуй душу.

Від автора: у мого друга, старшого інспектора Київського карного розшуку Олекси Сироти було, як я вважав, три породи начальників. Перша - його безпосередні зверхники в Управі. Все той же Старий, наприклад, чи Генерал. Ці хоча могли і обкричати, і навіть послати по інфернальній трасі, але швидко відходили і до них знову можна було йти, як до людей.

З другою породою - партійною - Олекса, на щастя, майже не пересікався. «Керівну і рушійну силу радянського суспільства» - так Конституція СРСР обзивала компартію - в Управі репрезентував замполіт, особа не дуже великого розуму, метушлива, ідейно витримана, але не така вже й небезпечна для довкілля. До того ж, коли черговий комісар починав виявляти надмірну ініціативу або нахабно втручався в справи оперативні чи слідчі, його без зайвого галасу спроваджували куди подалі. Скажімо, в Комі або в Якутію. Звісно, з підвищенням. Але краще було зайвий раз у кабінет до «рушійної сили суспільства» не зазирати. Набагато не безпечнішими були ті партійці, котрі сиділи у відділах контролю райкомів, міськкомів та інших «комів» КПРС, але туди тягали на цугундер не таку дрібноту як інспектори карного розшуку, а виключно вище міліцейське начальство.