Настя Абламська - По струні. vol.1 Початок піднесення

Куди ми їдемо? – раптом спитала Христина.

Заглянь у бардачок.

Вона дістала сьогоднішню газету.

На третій сторінці.

На третій сторінці писалось про деякого чоловіка на ім’я Секос, який живе усамітненим життям біля одного з кладовищ і заодно являється сторожем останнього притулку мерців. У цій статті він заявляє, що місць залишається замало, а значить більше покійників на своєму кладовищі він не прийматиме. Якщо ж комусь вдасться когось там закопати, він негайно ж вириє могилу і скине гроб з пагорбу. Там і далі ще щось розповідалось про нього, але Христина не стала дочитуватись.

І що?

Він може нам допомогти.

З чого ти взяв?

Самітник, живе по сусідству з померлими, земля не його, а думає, що має на неї якісь права – ненормальний. При такому описі, він має бути причетним до чогось паранормального.

А якщо ні?

Сумніваюсь.

Христина ще раз глянула на статтю.

Де ти її взяв?

Купив. Стояв за сигаретами, а переді мною хтось читав газету. От і зачитався. Потім схотів таки дочитати те, що почав, а після відкрив цю сторінку...

Невеликий пагорб – фургон підскочив.

І все-таки: в чому він має нам допомогти?

Ага! Він чекав цього запитання.

Для того, щоб не мучити себе ідіотськими здогадами щодо її почуттів, він надумав поставити для неї пастку, такий собі капкан-перевікагрунту: якщо вона відчуває до нього хоч що-небудь, то не купиться на приманку й залишиться з ним, якщо ж вона байдужа – нехай повертається додому. В цьому і крився весь підступ.

Просто я подумав: ти так засмутилась, що ми прозівали дзеркало і що тепер ти змушена тут залишитись, – він намагався говорити якомога природні, щоб не викрити своїх намірів. – І я вирішив, що раз так, то, можливо, зможу тобі чимось зарадити, привізши до цього чоловіка...

...який міг би знати, як повернути мене назад.

Саме так.

Вирішальний момент. Одне її слово і він або поверне, або поїде далі. Про всяк випадок міцніше стиснув кермо.

,,Значить, ти хочеш мене позбутися? Покористувався і все? На смітник? Не очікувала, що ти так зі мною поведешся... Що ж, твоя воля.”

Добре.

Він не вірив своїм вухам, думав, що слух раптом став підводити його. Обережно глянув на неї, щоб вона цього не помітила: таки так, вона налаштована рішуче. Чорний Ворон ще дужче здавив кермо, ніби готуючись вистрибнути з машини на повному ходу. Невже це дійсно правда?

Христина положила назад газету, склала руки і дивилася вбік. Вони мовчали.

Скоро показалось кладовище. За ним стояв самотній будиночок. Двигун замовк. Вітер колихав крона дерев. Збиралось на дощ.

У вигляді понурого ховрашка він вийшов з машини. Вона вийшла з таким самим виглядом, проте він не звернув на це уваги. „Якщо після цього всього ти все одно хочеш піти, то тобі дійсно краще піти.”

Чорний Ворон постукав у двері – жодного поруху. Постукав сильніше – знову тиша.

Може, його немає вдома? – припустила Христина.

Йому нікуди піти.

Хлопець бив дерев’яні двері ногами (в ньому зібралось забагато злості). Сова, открывай! Медведь пришел!

Хто там? – нарешті почувся голос третьої особи.

Не ворог.

Скільки вас там?

Двоє.

За чим прийшли?

Побалакати.

Про що?

Досить ламати комедію, – у Чорного Ворона почали здавати нерви. – Відкривай давай, а то двері виламаємо.

Двері-то трухлявенькі.

Не треба мені погрожувати! – голос ставав дедалі голоснішим.

Чорний Ворон вирішив піти іншим методом: просунути попід дверима купюру.

Ха! – саркастично й несмішливо глузував голос. – І де я тут у лісі глухому витрачу ці гроші? Може, зайцю подарую?

Роби що хочеш.

Вони мені не потрібні. Забирай!

Хлопець забрав купюру назад.

А тепер і ви забирайтеся звідси!

Але нам конче потрібно з вами поговорити, – просила Христина, помітно фальшивлячи.

І чому це я потрібен вам вірити? Де впевненість в тому, що ви прийшли не по мою душу? Так знайте: я віддам її тільки Богу!

Якого чорта нам здалась твоя жалюгідна туша?! – Чорний Ворон почав помалу переходити на грубощі.

Не кричіть на мене! Тим паче, що це не додає вам довіри.

Хлопець зітхнув і потягнувся за цигарками. Коли підносив запальничку до сигарети, раптом зупинився.

Слухай, Секосе, а ти куриш?

Це провокація?

Це питання.

Ну курю. Час від часу. І що?

Рідко?

Менше, ніж хотілось би.

Так значить, ти не встоїш перед спокусою затягнутись пару раз?

Ти до чого хилиш?

Клацнула запальничка.

Тримай.

Сигаретний дим прокрався крізь щілини, залоскотав носові волосинки, зігрів горлянку приємним теплом, розчинився серед бронхів...