Ґюнтер Ґрасс - Кіт і миша

— Пливімо з нами. Без Тебе не те. На сонці полежати можеш і там, а раптом знову щось цікаве відкрутиш?

З неохотою, після кількох відмов, Мальке все ж таки ступив у теплувату воду поміж пляжем і першою мілиною. Він був без викрутки і зовсім не виривався вперед, тримався на два метри позаду Готтена Зоннтаґа, спокійно доплив до баржі, вперше розслаблено лежачи на воді, без різких рухів і бризок. На капітанському містку сів у тіні біля нактоуза і не мав ні найменшого бажання пірнати. Він навіть не повертав голови, коли восьмикласники зникали у носовій частині баржі і верталися з різними дрібничками. А він міг би багато чого їх навчити, якби захотів. Дехто з них розпитував Мальке, але він відповідав лише зрідка. Мальке не зводив примружених очей з відкритого моря десь там, за причальним буєм, і його не могли відірвати від цього ні вантажні судна, які заходили в гавань, ні рибальські катери, які виходили з гавані, ані ескадри торпедних катерів. Здається, його цікавили тільки підводні човни. Час від часу десь вдалині підіймався над водою перископ якогось підводного човна і здіймав пінну смугу. Судна тоннажністю сімсот п'ятдесят, серійне виробництво яких розпочала корабельня у Шихау, проводили випробувальні запливи у бухті або за півостровом Гела, випливали нагору на глибокому фарватері, заходили у гавань і розганяли нашу нудьгу. їхня поява з-під води була ефектною: спершу випливав перископ. Відразу ж за ним з'являлася бойова рубка, яка випльовувала з себе дві фігури. Білим шумовинням струмки морської води стікали з гармати, з носової частини, а потім уже з корми: з усіх можливих отворів видряпувалися нагору матроси, ми кричали і махали їм руками — я не певен, що вони махали нам у відповідь, хоча у найдрібніших деталях пригадую собі своє власне махання і навіть біль у плечі; але не має значення, чи махали нам у відповідь: виринання підводного човна захоплює серце, і це почуття не відпускає ще довго — тільки Мальке ніколи не махав матросам.

…і от одного разу — це було в кінці червня, ще до початку великих літніх канікул і ще до виступу капітан-лейтенанта в актовому залі нашої школи — Мальке вийшов із затінку біля нактоуза, бо один із восьмикласників якось занадто довго не повертався з носового відділення. Він пірнув і витягнув хлопця назовні. Той застряг уже за носовим відділенням, усередині човна, але ще далеко до машинного відділення. Мальке знайшов його під самою стелею, заплутаного між трубами у дротах. Дві години Шиллінґ і Готтен Зоннтаґ по черзі відкачували хлопця, виконуючи вказівки Мальке. Потроху восьмикласник почав повертатися до життя, але доплисти до берега самостійно не міг, його довелося волочити за собою.

Через день Мальке знову почав пірнати з колишнім завзяттям, але без викрутки. Вже під час запливу на баржу він, як і раніше, обігнав нас і вже встиг раз пірнути, поки ми допливли і вилізли на капітанський місток.

Зима з її вітрами, кригою і сильними штормами у лютому ще більше розвалила судно, позлітали останні поручні, турелі, дах нактоуза. Тільки висохлий послід чайок добре пережив зиму, і його стало ще більше. Мальке нічого не притягнув за собою нагору і не відповів на жодне з наших питань. Вже аж пізнього пообіддя, після того як він встиг сплавати десять чи дванадцять разів, а ми готувалися до зворотного запливу, він раптом зникнув, не виплив на поверхню, і ми розгубилися.

Коли я тепер кажу — п'ять хвилин запізнення, це ні про що не говорить, але ті п'ять хвилин тривали роки, ми голосно ковтали слину, аж поки наші язики не стали товстими і шорсткими, а горлянки зовсім попересихали, ми пірнули один за одним у баржу: у носовому відділенні порожньо, сама салака. Слідом за Готтеном Зоннтаґом я вперше наважився заплисти за водонепроникну перегородку, не дуже уважно оглянув колишню офіцерську кают-компанію, змушений був піднятися, бо мало не луснув, потім знову опустився під воду і ще двічі минув перегородку, і так пропірнав близько півгодини. Семеро чи шестеро з нас уже лежали, безсилі, на капітанському містку. Чайки літали довкола все вужчими колами, мабуть, щось запідозрили. На щастя, з нами не було ніяких восьмикласників. Усі мовчали або ж говорили навперебій. Чайки розліталися в різні боки, а потім знову поверталися. Ми думали, що тепер скажемо тренеру з плавання, матері Мальке, його тітці, вчителеві Клозе, бо у школі нам точно влаштують допит. Мені збиралися доручити візит на Остерцайлє, бо я жив найближче з усіх від Мальке. Шиллінґ мав би відповідати за всіх перед тренером із плавання і в школі.