Ґюнтер Ґрасс - Кіт і миша

Я пробув там добрих десять хвилин, просидів на товстому, сантиметрів сорок, крижаному покритті, яке лежало біля ополонки. На зрізі ще було видно вчорашню ніжно-жовту смугу. Він дозволив нам допомогти йому. Але він би і сам упорався, прорубав би свою ополонку. Чи зміг би він обійтися без публіки? Чи існували речі, які він показував тільки собі? Бо якби я не прийшов сьогодні, щоб захоплено подивитися на Твою ополонку в кризі, то захоплюватися Тобою не змогли б навіть чайки.

Але йому завжди вистачало публіки. Якщо я тепер кажу «завжди», то маю на увазі, що навіть коли він стояв сам-один на вкритій льодом баржі і рубав свою ополонку, то біля нього, спереду чи ззаду, обов'язково була Діва Марія, вона дивилася на його сокирку, захоплювалася ним, церква би мала погодитися зі мною у цьому припущенні. Але навіть якщо церква не має права бачити у Діві Марії нерозлучну супутницю Мальке і глядачку його дивацтв, то все одно Пречиста уважно на нього дивилася, це я знаю точно, бо сам був церковним служкою, спершу в отця Вінке у церкві Серця Христового, а потім в отця Ґузевскі в Марийській церкві. Я продовжував це робити ще і тоді, коли давно вже подорослішав і втратив віру в чудеса перед вівтарем. Мені подобалося бути служкою. І я старався. Не човгав ногами, як інші. У кожному разі отець Ґузевскі завжди радів, коли йому допомагав я, а не двоє інших служок, бо я ніколи не дозволяв собі поміж приготуванням дарів і пересуществленням обмінюватися з кимось цигарковими етикетками, як це практикували інші хлопці, вчасно дзвонив у дзвіночок і не підторговував вином для причастя. Бо церковні служки бувають просто жахливі, мало того, що вони розкладають на сходах вівтаря свої дитячі забавки, б'ються об заклад на монети чи старі шарикопідшипники, вони ще й дозволяють собі перемовлятися поміж собою під час молитви перед престолом або поміж латиною і латиною, розпитують одне одного про технічні характеристики потонулих кораблів і тих, які ще плавають.

— Introibo ad altare Dei.

— Коли було спущено на воду крейсер «Еритрея»?

— У тридцять шостому.

— Які його особливості?

— Ad Deum, qui laetificat juventutem meam.

— Це єдиний італійський крейсер для операцій у Схід ній Африці.

— Тоннажність?

— Deus fortitudo mea.

— Дві тисячі сто сімдесят дві тонни.

— Скільки вузлів?

— Et introibo ad altare Dei.

— Не знаю.

— Зброя?

— Sicut erat in principio.

— Шість п'ятнадцятисантиметрових, чотири — калібру сім і шість… Ні, брешу!

— Et nunc et semper…

— Правильно.

— Як називаються німецькі навчальні кораблі?

— Et in saecula saeculorum. Amen.

— «Бруммер» і «Бремзе».

Потім я вже не прислужував у Марийській церкві регулярно, а приходив лише тоді, коли Гузевскі посилав по мене, бо його хлопці їздили у вишкільні табори або збирали теплі речі для «зимової допомоги» і кидали його напризволяще.

Усе це я розповідаю тільки для того, щоб означити своє місце перед головним вівтарем, бо саме звідти мені вдавалося спостерігати за Мальке, коли він уклякав перед вівтарем Марії. Що, що, а молитися він умів! І то з поглядом невинного ягнятка. Його вибалушені очі все більше нагадували скляні. Губи постійно рухалися, без пауз на коми і на крапки. Риби, яких викинуло на берег, з такою ж інтенсивністю намагаються вхопити повітря. Ця картина повинна продемонструвати, з яким самозреченням Мальке вмів молитися. Після того як ми з отцем Ґузевскі закінчували свої справи із причащанням вірних, то підходили і до Мальке, який, якщо дивитися з боку вівтаря, завжди стояв на колінах ліворуч, і тоді бачили перед собою когось, хто забув про всяку обережність, забув про свій шалик і велетенську аґрафку і тепер вибалушив очі, відкинув назад голову з рівним проділом посередині, витягнув язик і в цьому положенні виставив наперед живу мишу; яку я міг би взяти в долоню, такою беззахисною була у той момент ця тваринка. Можливо, Йоахім Мальке помічав, що його стрибунець прокинувся і заворушився. Можливо, він ще й допомагав йому своїм навмисним ковтанням, аби притягнути до себе скляні очі Пречистої, бо я не можу і не хочу повірити в те, що Ти хоч колись міг би зробити щось не на публіку.

У Марийській церкві я ніколи не бачив його з китицями. Він взагалі одягав їх усе рідше, попри те, що серед школярів мода тільки досягала свого піку. Часом, коли ми втрьох на перерві, як завжди, стояли під каштаном у шкільному дворі і розмовляли, не звертаючи уваги на ці вовняні забавки, Мальке раптом знімав китиці, щоб, трохи потримавши в руках і так і не вигадавши нічого кращого, знову почепити їх на шию після дзвінка на урок.