Ґюнтер Ґрасс - Кіт і миша

Мальке залишився, він хотів доробити діру і переконатися, що правильно визначив місце, під яким був розташований люк. І хоча він не сказав чітко: «Залишіться, поки я закінчу», але намагався затримати нас перед відходом, коли ми вже видерлися на крижини, і добрих п'ять хвилин упівголоса щось розповідав, хоча і не конкретно нам, а кудись у напрямку закутих у кригу вантажних суден, і при цьому навіть не випростав спини.

Він попросив нас допомогти йому. Чи, можливо, це був увічливо висловлений наказ? У кожному разі нам довелося попісяти на краї його ополонки, щоб якщо не розтопити, то хоча 6 пом'якшити лід. Але не встигли ми з Шиллінґом відповісти щось на зразок: «Ні фіга!» — або: «Ми вже все зробили, коли йшли сюди!», як кузини випередили нас радісним: «О, звичайно! Тільки ви відверніться. І ви, пане Мальке».

Мальке пояснив їм, де вони повинні влаштуватися, бо потрібно, сказав він, аби струмінь постійно потрапляв у те саме місце, інакше не буде ніякої користі, а потім виліз до нас на вал і відвернувся до пляжу. Поки за нами чулося подвійне дзюркотіння і хихотіння, ми не зводили очей із Брьозена, який звідси скидався на мурашник, і уважно роздивлялися вкриті льодом сходи на пляжі. Пораховані тополі на пляжному променаді поцукровані сімнадцять разів. Золота куля на верхівці пам'ятника героям війни блимала і подавала нам збуджені сигнали. Всюди була неділя.

Коли дівчата знову натягнули свої лижні штани, довкола ополонки поставали ми, носаками понад край діри, над льодом піднялася пара, особливо у тих двох місцях, які Мальке позначив зарубками. Світло-жовта рідина, поскрипуючи, зникала в снігу. За нею залишався золотисто-зелений слід. Сніг сумовито поскиглював. Різкий запах ще довго залишався в повітрі, бо все довкола було позбавлене запахів. Після того як Мальке вишкріб із ополонки цілу купу снігової каші, яка спокійно могла б наповнити рідиною ціле відро, запах став іще сильнішим.

Йому вдалося прорубати лід найглибше і найдалі на тих самих двох позначених зарубками місцях. Коли увесь м'який лід уже було вишкрябано і він лежав осторонь і знову застигав на морозі, Мальке позначив сокирою ще два місця. Цього разу відвернутися довелося дівчатам, а ми розстібнули штани і допомогли Мальке розтопити ще кілька, сантиметрів криги, зробивши у снігу дві дірки, які все одно виявилися недостатньо глибокими. Сам Мальке ще не пісяв. Але ми не заохочували його до цього, хоча підозрювали, що він би погодився, якби попросили дівчата.

Щойно ми завершили і не встигли ще наші кузини відкрити рота і сказати хоч слово, як Мальке відправив нас геть, а коли ми разом із дівчатами вилізли на вал і озирнулися, він натягнув свій шалик разом із аґрафкою на самий ніс. Стало видно червоно-білі китиці, які раптом вислизнули назовні, на свіже повітря. Там, де ми з дівчатами залишили сліди, що нашіптували про нас, він знову рубав лід. Мальке був оповитий парою, як праля у променях призахідного сонця.

Під час дороги назад, до Брьозена, розмова точилася тільки про нього. Обидві кузини, разом або по черзі, ставили питання, але далеко не на всі з них можливо було відповісти. Коли молодша поцікавилася, чому Мальке замотує шалик так високо на шиї, ніби бинт, а потім те саме запитала ще і старша, Шиллінґ побачив невеличку надію на наш порятунок і почав розповідати про борлак, так, ніби це був зоб. Він навіть намагався продемонструвати, як Мальке жує та ковтає, і сильно перебільшував при цьому, зняв шапку, зробив проділ у волоссі посередині голови, і дівчата нарешті засміялися, назвали Йоахіма Мальке дивним і трохи не в собі.

Але попри цю невеличку перемогу за Твій рахунок — я теж додав свої п'ять копійок і розповів про Твоє ставлення до Пречистої — мої кузини через тиждень поїхали до Берліна, а нам так і не вдалося досягнути з ними нічого цікавішого за банальне цілування в кіно.

Але у цьому місці неможливо не згадати, що наступного дня я ранковим поїздом поїхав до Брьозена, пройшов по льоду в густому тумані, у якому мало не загубив баржу, і знайшов уже готову ополонку над носовою частиною колишнього трала, над нею за ніч уже встигла утворитися нова верства льоду, яку я пробив каблуком і завбачливо прихопленою з дому палицею із залізним наконечником, що супроводжувала мого батька під час прогулянок. Мені вдалося розколупати лід і втрапити палицею в сіро-чорну діру. Мій дрючок мало не втонув, а вода намочила мою рукавицю, коли я раптом відчув спротив унизу, наконечник стукнувся об носову частину баржі, тобто спочатку палиця канула в безмежність, а лише потім наштовхнулася на тверде, коли я спробував пошукати трохи вбік від краю ополонки. Там я відчув спротив і провів залізом по залізу: це справді була ополонка точно над відчиненим люком носової частини. Люк розташувався під ополонкою точнісінько як тарілка, яку помістили під іншу тарілку, — ні, брехня, ніяких «точнісінько як» не існує, щось одне було трохи більшим — або люк, або дірка в кризі, але Йоахім Мальке знайшов місце дуже точно, і я відчув щось на зразок гордості за нього, солодкої, як вершкові карамельки. За це я би із задоволенням подарував Тобі свій наручний годинник.