Ґюнтер Ґрасс - Кіт і миша

Щойно Мальке випорснув першу порцію за перила, як почав усе спочатку. Вінтер засік час на своєму водонепроникному годиннику: це тривало приблизно стільки ж секунд, скільки було необхідно торпедному катеру, щоб дістатися від молу до причального буя. Щойно катер пройшов буй, Мальке випорснув не меншу порцію, ніж перед тим: ми нервово засміялися, коли на білі плями, що коливалися на гладкій морській поверхні, накинулися чайки і криками почали вимагати ще.

Мальке не довелося ані повторювати цей номер, ні перевершувати себе самого, бо жоден із нас, а тим більше після виснажливого плавання і пірнання, не міг би повторити його рекорд. Для нас це був спорт, а у спорті потрібно було грати за правилами.

Тулла Покріфке, яку він, мабуть, вразив найбільше з нас усіх, ще довший час ходила за ним крок у крок, ставала біля нього за нактоузом і втуплювалася у його плавки. Кілька разів вона просила його повторити все, але він відмовився.

— Ти розказав це на сповіді?

Мальке кивнув і взявся за свою викрутку, щоб відволікти її погляд.

— Візьмеш мене з собою вниз? Одна я боюся. Там точно є ще якийсь мертвяк.

Мальке таки взяв Туллу з собою до носового відділення, мабуть, із самих лише виховних міркувань. Він задовго пробув із нею під водою, бо коли витяг її нагору, вона була сіро-жовтого кольору і нерухомо висіла у нього на шиї; нам довелося поставити це легесеньке і в усіх місцях ще зовсім пласке тільце на голову.

Відтоді Тулла Покріфке плавала з нами тільки зрідка, і хоча витримувати її було набагато легше, ніж інших дівчат її віку, вона теж почала дратувати нас своїми вічними теревенями про мертвих матросів на баржі. Це була її улюблена тема.

— Тому, хто витягне матроса на палубу, я дам, — пообіцяла вона за нагороду.

Можливо, що потай кожен із нас, і навіть Мальке, намагався знайти у носовому відділенні баржі рештки загиблого польського матроса, але не для того, щоб трахнути цю вішалку, а просі о так.

Але навіть Мальке не вдалося нічого знайти, окрім зарослих водоростями шматків одягу, з яких вискакували риби-колючки, яких тут же зауважили чайки і кинулися обідати.

Ні, Мальке нічого не мав до Тулли, навіть попри те, що потім між ними, здається, щось там було. Його взагалі не дуже цікавили дівчата, навіть сестра Шиллінґа. А на моїх кузин із Берліна він взагалі подивився як на риб. Якщо його й цікавили такі речі, то радше з хлопцями, хоча я зовсім не маю на увазі, що Мальке був не такий, як треба. У ті роки, коли ми регулярно курсували поміж басейном і баржею, ми самі ще не знали, самці ми чи самки. Але згодом, як би не старалися це заперечити чутки та інформація «з надійних джерел», для Мальке завжди існувала тільки одна жінка — Діва Марія. Тільки задля неї він тарабанив на шиї все, що міг, до Марийської церкви. Усе, починаючи від пірнання і до пізніших військових здобутків, він робив тільки задля неї, або ж, доведеться мені заперечувати самому собі, — для того, щоб відволікти увагу від свого борлака. Зрештою, можна було б назвати ще і третій мотив, який не заперечував би двох попередніх — Пречистої і миші: нашу гімназію, цю затхлу клітку, і особливо актову залу, яка дуже багато важила для Мальке і змусила його згодом здійснити останні його подвиги.

Настав час нарешті розповісти, яке ж обличчя було у Мальке. Ті з нас, хто не загинув під час війни, тепер живуть у менших або більших містечках, понаїдали пуза, полисіли і непогано заробляють. З Шиллінґом я розмовляв у Дуйсбурзі, а з Юрґеном Купкою у Брауншвайзі, незадовго перед його від'їздом до Канади. Обидва відразу ж почали із борлака:

— Слухай, у нього, здається, щось таке було на шиї. А ми йому кинули туди кішку. Це ти тоді кинув цю кішку йому на горло…

І мені доводилося перебивати:

— Я не про це, а про обличчя.

Нарешті ми зійшлися на тому, що у нього були сірі або сіро-голубі, світлі, але не блискучі і в жодному разі не карі очі. Скули виступали на худому обличчі. Ніс не дуже великий, але м'ясистий, у холодну погоду швидко червонів. Про виступ на потилиці уже згадувалося. Ми довго не могли зійтися на чомусь одному стосовно верхньої губи. Юрґен Купка погодився зі мною, що верхня губа Мальке трохи виступала вперед і обидва передні верхні зуба, які росли трохи криво, як ікла, переважно були не цілком прикриті верхньою губою, ясна річ, не тоді, коли Мальке пірнав. Але потім нас охопили сумніви, бо така губа, здається, була у Тулли Покріфке, і це з-під неї завжди визирали зуби. Врешті ми зовсім утратили певність, чи не плутаємо ми Туллу і Мальке у цьому особливому питанні верхньої губи. Можливо, що справді це вона мала таку губу, бо тут ми були цілком певні.