Лариса Денисенко - Корпорація ідіотів

Педантична, зібрана, вічний редактор, котрій довіряли тексти найвидатніших керівників, керманичів, ватажків. Скільки лайна вона вичитала за своє життя, ви собі навіть уявити не можете (я б точно втратив здоровий глузд і став аншлагівцем, академіком сміху, одеським джентльменом або навіть членом клубу сміху). Вона вивіряла кожен текст. Роками.

Жодна описка, помилка чи навіть натяк на помилку не проходили повз її увагу. Суворі й вибагливі очі головного редактора. Очі, котрі такого набачилися за своє життя, що годі й помітити в них слабкість і поблажливе ставлення до людства.

«Ті, хто не вміє висловлюватися й писати рідною мовою, обов’язково зазнають ганьби, коли намагатимуться опанувати іноземну», — говорила Нателла Кирилівна, як завжди, озброєна червоним маркером, виправляючи помилки в одній газеті державного значення (не будемо тут ганьбити чесні імена співробітників цієї газети, як і всіх інших людей, причетних до появи періодичних видань, книжок, брошур, інструкцій, нормативних актів, некрологів та поздоровлень і всього такого іншого. Бо задовольнити вибагливість Нателли Кирилівни досі не вдавалося нікому).

«Редактор, який не носить окуляри — це безвідповідальна, безграмотна, ледача й незібрана особа, котрій не можна доручити перевіряти навіть напис на туалетному папері!» — так обожнювала висловлюватися Нателла Кирилівна (до речі, якщо ви забули, то я нагадаю: Нателла Кирилівна мала б шалений успіх у гостях у Олексія та… Правильно! Поліни).

Що ж любила Нателла Кирилівна? О, вона любила трійцю. По-перше, — українську мову. І, як наслідок, — свою редакторську роботу, роботу санітара літератури! Роботу маленького мурашки, без якого загине літературний ліс. По-друге, видатну письменницю Марка Вовчка. А по-третє, — ви, можливо, будете збентежені, дорогі друзі, — Геннадія Євгеновича.

Як їй були до вподоби вишукані манери Геннадія Євгеновича.

Його елегантський шарм. Його трохи старомодна вимова, вміння опускати вії, а також широко розкривати свої сірі вдумливі очі. Ці сиві скроні, цей білий шарф, ця посмішка-натяк причаровували й не таких скутих пані, якою була, є й залишатиметься Нателла Кирилівна. За такими Геннадіями Євгеновичами завжди в усі часи вбиватимуться жінки, тримати й пестити їх у своїх жіночих мріях, колисати у спогадах і потроху вичавлювати разом із зітханнями, сльозами та нічними оргазмами.

Нателла Кирилівна вважала Геннадія Євгеновича особою, наближеною до божества. Ідеалом! Ви помітили, як часто ми вважаємо ідеальними людей, самозакоханих до нестями? Які помічають нас тільки тоді, коли ми чи хтось інший скидаємо їх із п’єдесталу, на який самі раніше ставили? В очах Нателли Кирилівни Геннадій Євгенович був єдиним чоловіком, здатним культурно висловлюватися, не соромити державу, завжди і за будь-яких умов захищати Честь та Гідність Жінки. «Це — єдиний чоловік, котрий ПІДВОДИТЬСЯ зі стільця! Коли до кабінету заходить жінка!»

Одного разу Геннадій Євгенович сидів у своєму кабінеті й розповідав щось кумедне двом симпатичним жіночкам із Міністерства закордонних справ. Вони пили вишукане вино й сміялися його вишуканим жартам. Він був такий легкий, такий натхненний, такий молодий та елегантний. Він мружив очі, як кіт-хитрун, який точно знає, що завжди матиме самицю тоді, коли йому закортить. Проблема була в тому, що самиці його цікавили тільки як естетське задоволення. Але навіщо всім про це знати, чи не так?

Аж тут постукали у двері. Зайшла чарівна Ганнуся, секретарка Геннадія Євгеновича, як більшість секретарок, вона вже втратила всі надії та ілюзії, пов’язані зі своїм шефом, але, як усі мудрі секретарки, тримала свої думки та язика при собі. Ганнуся принесла дуже важливий папір.

Геннадій Євгенович пробіг його очима, це був папір, ним особисто складений, ним же завізований, тобто це був бездоганний папір. Зсунув брови, набурмосився, забув про присутність двох чарівних панянок і скористався селекторним зв’язком: «Паночко, Ганночко, а це що таке? Хто правив цей папір? Хто тут, я питаю, поприбирав коми, виправив „і“ та „и“ (з кожним словом голос його підвищувався). Хто все це засрав маркером абсолютно неадекватного кольору? І ці мерзенні виноски на полях? А що означає ця манірна закарлючка? Це яке таке зарозуміле, Ганю, зіпсувало мій текст»?

Ганя чемно із тремтінням у голосі відповідає. «Хто-хто?» — обурюється Геннадій Євгенович. «Нателла Кирилівна?? Хто їй це дав? Це ж абсолютно безграмотна стара тупорила манда!» Коли він схаменувся й повернув своє обличчя з виразом: «Боже мій, які нездари тут працюють, доводиться рвати пупа та все вирішувати самому» — до чарівних панянок, в них були такі пики, наче запашний морс із журавлини, який вони пили, раптово перетворився на сечу віслюка.