Лариса Денисенко - Корпорація ідіотів

Як я намучився. Спочатку знайшов координати теплиць, що перебували на балансі нашої установи, потім поговорив із черговим, який сказав, щоб я пішов за відомою адресою, та цим змусив мене шукати телефон свого керівника. Тут було простіше, тому що я назвав ім’я нашого «Лаура Балаура». «Валерій Леонідович!» — ось що я йому сказав. Іноді добре мати за керівника таке відоме страховисько. Мене зустрів черговий, який знову висловив незадоволення з приводу моєї майже нічної появи. Ім’я Валерія Леонідовича йому ні про що не казало. Правильно, такі імена більш відомі дрібним керівничкам, ніж рядовим робітникам. Але тут я отримав, що хотів. Чудовий маленький каштанчик. Мені здається, то була геніальна ідея. Від Києва — алеї героїв Запоріжжя — каштанчик. Втілення символізму.

Ще в машині мене запитав заступник міністра (якого міністерства — невідомо. Не панська це справа, представлятися. А я ще не відчував себе холопом настільки, щоб усіх знати): «Ти від Валерія? Ти щось придбав від нас алеї героїв?» Дожилися. Кожен заступник міністра тепер буде мені тикати. Ох. «Купив», — сказав я, показуючи на пакунок, що лежить під моїми ногами. Пакунок виглядає так, наче в нього запаковано мертвяка-дистрофіка. «Що це?» Мабуть, не одному мені пакунок на це схожий. «Каштанчик». «Каштанчик? — посміхається заступник міністра. — Чудово. Просто чудово. Каштанчик». Заступник міністра мною задоволений. Я задоволений собою та каштанчиком. Якби зараз було трохи пізніше, на годинку-другу, ніж сьома година ранку, життя б мене цілком влаштовувало.

Аж ось ми вилазимо з машин. І відразу наші носи тикають в запашні хлібини, такі тверді, що відразу зрозуміло: ці хлібини для тикання носом дорогих гостей, а не для того, щоб їх їсти. Дівчатка в червоних черевичках та квітучих віночках — мрія схибнутої бджоли — щиро посміхаються, вклоняються. Аякже — тримайсь, село, столиця припхалася. Дівчатам довелося фарбуватися о шостій ранку. Не помилюсь, якщо вони думають, що ми — козли. Інакше кажучи: «Козли зі столиці — уклін вам та паляниця!» Хтось із них розсипав сіль. Довклонялася. От довіриш щось робити незграбній дурепі, матимеш потім сварку. Розсипана сіль — до сварки. Якщо хто не знає. А от протиотрути я не знаю. Спробуйте, втім, сказати: «Куди сіль — туди сварки й біль». Я про всяк випадок таке кажу. Не завадить. Тобто гірше не буде.

Маю ще чим із вами поділитися. Зазвичай на цих паляницях є сплетені з тіста колоски. Так от. Ніколи не намагайтеся їх вкусити. Колись, дуже давно, в моєму житті з тестем, ми поперлись як видатні бізнесмени у складі урядової делегації до Полтави, де нам так само винесли (в мене таке враження, що й ті самі) паляниці. Я тоді не знав, що колоски роблять підступні люди, тому вп’явся зубами. Все. Одного зуба втратив. То я вас попередив.

Після дівчат, солі та паляниць під закостюмлені руки нас хапає місцеве керівництво (борони Боже, і ти, дідьку, ґав не хапай).

Це справжнє випробування. Від керівництва смердить учорашньою горілкою та ранковою цибулиною. Надихає вас така перспектива спілкування? Керівництво тягне нас, шепотить про проблеми, про успіхи, витягує на дорогу з каменюк. Це, мабуть, алея героїв. Подивимося. Неподалік можна помітити плиту. Могильну, чи що воно? «Це — алея героїв», — гордо проголошує місцеве керівництво. І я розумію, що садити мій каштанчик нема куди. Поки що це розумію тільки я. Та ще особа з протокольного відділу, яка задоволено потирає рученята, авжеж, бо за подарунок відповідали не вони. Протокольна особа теж міжнародник.

І мені її, особу, шкода. Бо я вже обізнаний із клятими умовами праці міжнародників.

Місцеве керівництво тягне нас до плити. Ми стоїмо біля неї, мнемося. Багато хто зрозумів, що ми пролітаємо зі столичним подарунком. Не цього від нас чекали, ой, не цього. Я роблю вигляд, що мене все це стосується щонайменше. Тим часом на щось натягують червону стрічку, в руки заступника міністра якась спритна дівчина вкладає ножиці. Заступник міністра трохи розгублений, але наближається до стрічки. Він розрізає її, і відразу, наче оркестр, якому диригент відмахує, починає говорити пузате головне місцеве керівництво.

Воно говорить: «Шановні товариші, шановне панство! Сьогодні ми присутні е-е-е-е на значущій для всього міста події: е-е-е-е-е відкритті нашої алеї, бл, наших, бл, героїв. Ви, шановні столичні гості, е-е-е-е зара станете на плиту, яка ще не охолонула е-е-е-е після робітника, бл, який, бл, не спав протягом всієї темної ночі, намагаючись…»