Люко Дашвар - РАЙ.центр

Люба так міцно вчепилася у штурвал, що аж пальці заніміли. Галка стояла поруч, уважно вдивлялася у крихітний, білий від берізок острівець посеред річки, прямо по курсу.

— Ну як? Важко? — спитала Любу.

Люба посміхнулася. А що там важкого? Керувати катерком — так само як життям. Відповідально і відчайдушно захопливо. Один маневр двічі повторити — нереально.

Галка упевненим рухом відсунула Любу від штурвала — далі сама.

— Зупинимося біля острівця? — попросила Люба.

Галка мовчки кивнула, спрямувала катерок до березового, оточеного водою крихітного гетто.

Люба першою зіскочила на берег, пішла серед беріз. Диво.

Простір виструнчився, подався вгору, розстелив під ногами зелене трав'яне щастя. Лягти спиною у траву, дивитися у блакитне око неба, припорошене зеленим листям беріз. «Як прикро, що цього не бачить Макс», — подумала Люба. Завмерла.

— Галко…

Галка роздивлялася вигадливе нагромадження гілок на березі.

— Тут живуть бобри, — обернулася до Люби.

— Галко… Чому ти взяла мене з собою? — Люба присіла біля Галки, брови звела, розтривожилася, ніби з'ясувалася щось несподіване і неприємне.

— Тобі було гидко. І ти… довго мовчала.

— А тепер так хочу говорити! Це місце… Березова сповідальня…

— Говори.

— Галко… Я щойно зрозуміла, з чого почалися мої біди.

Знаєш, коли їхала до Києва, вирішила — завжди буду собою. Такою як є. Ніколи не проковтну свою гордість, не наслідуватиму дурних вибриків… Столиця — така омана. Розкидає перед людиною купу шансів, взамін перефарбовує — себе не впізнати. Я вирішила — зі мною ніколи цього не станеться, у мене є мета. Потім я зустріла Макса. Він… з інших кіл. Ми би ніколи не перетнулися… Випадок. І я… Я забула про себе. Злякалася, що він не зрозуміє моєї… цноти. Подумала, він вважатиме мене… провінційною дурепою. І попросила друга, щоби він…

— Друг допоміг? — іронічно усміхнулася Галка.

Люба опустила голову, кивнула.

— Це пекло. А потім… був рай, та коли ми виснажилися…

У Максових очах було питання. Ні, він, звичайно, нічого не сказав, але я бачила — він розгубився, знітився. А я… Я поцілувала його в губи і прошепотіла, що він у мене… перший. І єдиний… Що в мене ніколи не буде нікого, крім нього.

Галка розсміялася.

— Якщо надумала вертатися, підеш пішки.

— З тобою лишуся. Поки що, — прошепотіла Люба. Думками далеко.

Під вечір розпалили багаття на березі біля катерка. Дивилися, як ріка раз за разом вдихає ніч, зливається з темним повітрям аж до неба, ховає в ньому дерева, береги.

— Чому ти весь час мовчиш, Галко? — спитала Люба.

— Я так хочу, — Галка їй. Відійшла від вогнища — зникла у ночі. Тільки голос чути.

— Буду спати у катері. А ти?

— Біля вогню погріюся.

Галка мовчки заскочила на катерок, за хвильку кинула вовняну ковдру. Люба закуталася по вуха — краще не буває. Білий острівець, чорна ніч, червоне полум'я. Три чисті кольори не змішуються, малюють крила, душа летить, співає. Що за диво — життя. Сама серед людей — нема спасіння. Сама серед природи — вічний рай. Як добре, що біля столичного берега гойдався на хвилі катерок, підхопив її, уніс далеко від галасливого міста. Дихати зачарованим спокоєм, дихати про запас, наперед, за той час, який доведеться провести у місті. Серед людей.

Люба усміхнулася і подумала, що білий березовий острівець — не сповідальня. Скоріше — реанімація, куди її закинув відновлюватися Господь Бог.

Подалася ближче до вогню. Вогонь — це Люба. Макс ніколи не був таким азартним і вибуховим. Він інший. Витончений, інтелігентний, розумний. І в ту ніч…

Люба насупилася — як тільки в голові промайне «в ту ніч», думки обриваються, уламки спогадів то виринають, то зникають, як буї на сильній хвилі. Напевне згадала одне: у ту ніч Макс віз її до гладкої хтивої потвори та її пихатого чоловіка. Як це так? Що за нісенітниця? Якби Люба тільки уявити могла, що в цих двох сміховинних, жалюгідних осіб міг бути такий світлий… такий розумний і душевний син… Якби вона тільки уявляла! Певно, ніколи не розповіла б Максу про пригоди в багатому домі, про голки. А якби й так — що би це змінило? А як — диво — відкрутити події назад? Забути про поколоті пальці… Заради майбутнього, заради Макса. Не майструвати з крісла їжака…

Зітхнула: хтось би інший — може, може… Раз промовчати, другий… А потім все життя — з зашитими ротом і серцем. А вона хотіла залишатися собою. Вона ж не знала — платити доведеться і за це. І вибирати одне з двох: чи зашитий рот, чи… зашите серце.