Джером Селінджер - Для Есме́ з любов'ю і мерзотою

— Ей, — сказав він. — Ти в курсі, шо в тебе половина фізіономії дригається?

Ікс сказав, що знає, і прикрив нервовий тик рукою.

Клей розглядав його кілька секунд, а потім сказав дуже жваво, немов повідомляв винятково чудову новину:

— Я написав Лоретті, шо в тебе був нервовий зрив.

— Справді?

— Ага. Вона страшно цікавиться усім цим. У неї такий предмет, — психологія. — Клей розтягнувся на ліжку, не знімаючи взуття. — Знаєш, шо вона сказала? Сказала, шо просто од війни нервового зриву не буде. Казала, шо в тебе, мабуть, все твоє довбане життя була розхитана психіка.

Ікс прикрив руками очі — лампа над ліжком засліплювала його — і сказав, що його просто захоплює Лореттина глибокодумність.

Клей зирнув на нього.

— Слухай, гад, — сказав він. — Вона знає дофіга в цій психології, не те, шо ти.

— Може, ти все-таки прибереш свої смердючі ноги з мого ліжка? — спитав Ікс.

Клей не рухався, наче мовчки кажучи: «Не вказуй, де мені тримати свої власні ноги». Потім таки спустив їх на підлогу й сів.

— Я все ’дно йду вниз. У хаті Волкера є радіо, — проте з ліжка він так і не підвівся. — Слухай. Я тут розказував унизу тому сучому новачку, Бернстайну. Пам’ятаєш, як ми приїхали у Валонь і нас, як проклятих, обстрілювали години дві, і ту прокляту кицьку, шо я підстрелив, коли вона вискочила на капот, як ми лежали у сховку?

— Так, тільки не заводь знову про ту кішку, Клею, ну її до біса. Не хочу й чути про неї.

— Та ні, я просто хочу сказать, шо написав Лоретті про це. Вона судила про це з усією психологічною групою. На занятті й таке інше. Той клятий професор і всі інші.

— Чудово. Я не хочу чути про це, Клею.

— Та ні, знаєш, чого я пальнув по ній, як сказала Лоретта? Сказала, шо в мене було тимчасове божевілля. Серйозно. Від обстрілу і всього.

Ікс прочесав пальцями крізь своє брудне волосся, а потім знову закрив очі від світла.

— Ти не збожеволів. Ти просто виконав свій обов’язок. Ти прикінчив ту кицю так відважно, як ніхто інший не зробив би за тих обставин.

Клей підозріло подивився на нього.

— Шо, до біса, ти мелеш?

— Та кицька була шпигуном. Ти був зобов’язаний застрелити її. То була дуже хитра німецька ліліпутка, одягнена у дешеве хутро. Так що не було там нічого брутального, жорстокого, підлого чи навіть…

— Та ну тебе! — сказав Клей, стиснувши губи. — Ти хоч колись можеш бути серйозним?

Ікса несподівано занудило, і він обернувся на стільці та схопив кошик для сміття — саме вчасно. Коли він випрямився і знову повернувся до свого гостя, той уже стояв, збентежений, на півдорозі між ліжком і дверима. Ікс збирався вибачитися, але передумав і потягнувся за своїми сигаретами.

— Слухай, ходімо вниз, послухаєм Гоупа по радіо, — сказав Клей, що тримав дистанцію, але намагався бути дружнім і на ній. — Тобі стане лучче. Точно.

— Ти собі йди, Клею… Я краще подивлюсь свою колекцію марок.

— Шо? У тебе є колекція марок? Я й не знав…

— Я жартую.

Клей зробив пару повільних кроків до дверей.

— Я, може, двину в Ештадт трохи згодом, — сказав він. — У них там танці. Десь до другої, мабуть. Не хо поїхати?

— Ні, дякую… Я, може, попрактикую кілька па у своїй кімнаті.

— Ну як хо. Добраніч! І не нервуйся, ну його все, — двері шумно зачинились, але одразу ж знову відчинились. — Ей, нічо, якшо я підсуну тобі Лореттин лист під двері? Я вписав туда пару німецьких фраз. Можеш підправить їх?

— Добре. А тепер дай мені спокій, нарешті.

— Авжеж, — сказав Клей. — Знаєш, шо моя мати мені написала? Написала, шо дуже рада, шо ми з тобою разом пройшли всю війну. В одному джипі і таке інше. Сказала, шо мої листи стали до біса інтелігентнішими, відколи ми разом.

Ікс підняв погляд і глянув на нього, а потім із зусиллям вимовив:

— Дякую. Подякуй їй від мене.

— Ага. Пока!

Двері грюкнули цього разу вже остаточно.

Ікс довго сидів і дивився на двері, а потім повернув свій стілець до письмового столу і підняв з підлоги портативну друкарську машинку. Він розчистив для неї місце на захаращеній поверхні столу, відштовхнувши стос невідкритих листів і пакунків, який одразу розсипався. Він подумав, що якщо напише лист одному з давніх друзів з Нью-Йорка, то це стане швидким, нехай і поверховим, полегшенням для нього. Але він не зміг вставити папір у машинку, його руки знову сильно тремтіли. Він опустив руки на хвилину, а потім спробував знову, та зрештою зім’яв папір у руці.

Ікс усвідомлював, що треба винести кошик для сміття з кімнати, але замість того, щоб зробити це, він поклав руки на машинку й опустив на них голову, заплющивши очі.