Джером Селінджер - Для Есме́ з любов'ю і мерзотою

наважилась співати свою чарівну пісню раніше, аніж відкриє свій дзьобик ширше і ширше? Безперечно, ніхто такого не чув. На неї дивились тверді, непроникні очі. Далі регентша сказала, що хоче, аби всі її діти усвідомлювали значення слів, які вони співають, а не просто белькотали їх, як тупі папуги. Потім вона подула у свій камертон-дудку, і діти, немов гурт малолітніх штангістів, підняли свої збірки церковних гімнів.

Вони співали без інструментального акомпанементу чи, як буде точніше сказати у цьому випадку, без завади. Їхні голоси були мелодійні та несентиментальні, й людина релігійніша, ніж я, легко відчула б духовне піднесення. Двійко наймолодших дітей дещо затягували темп, але це могла розчути хіба що матуся композитора. Я не чув раніше цього гімну, але дуже сподівався, що він має десяток, а то й більше строф. Слухаючи, я розглядав обличчя всіх дітей, але найбільшу мою увагу привернула дівчинка, яка сиділа найближче до мене — на крайньому стільчику першого ряду. Їй було близько тринадцяти, вона мала пряме світле волосся, що ледь вкривало вуха, витончене чоло й дорослі очі, які, швидше за все, оцінювали присутніх. Її голос суттєво вирізнявся з-поміж інших дитячих голосів. І не лише тому, що вона сиділа найближче до мене. Її голос був найвищий, наймелодійніший, найупевненіший і, відповідно, вів за собою увесь хор. Юна леді, втім, мала вигляд стомленої своїм співочим даром або, можливо, часом і місцем. Двічі між строфами я бачив її позіхання. Позіхання було виховане, із закритим ротом, але все ж таки його не можна було не помітити — розширення ніздрів видавало її.

Одразу, як гімн закінчився, регентша довго висловлювала своє обурення тим, що багато присутніх човгають ногами, а рота роззявляють, коли лунає проповідь. Я дійшов висновку, що співоча частина репетиції завершена, і, не чекаючи, доки рипучий голос керівниці хору зруйнує чарівне враження від дитячого співу, підвівся і вийшов надвір.

Дощ тільки посилився. Я пішов вулицею й подивився у вікно кімнати солдатського відпочинку Червоного Хреста. Там біля стійки, де подавали каву, солдати стояли у три ряди і навіть крізь скло я чув клацання кульок для пінг-понгу в сусідній кімнаті. Я перейшов вулицю і зайшов у цивільне кафе, що було порожнє, якщо не зважати на літню офіціантку, яка явно надала б перевагу клієнту в сухому плащі. Я повісив свій плащ на вішалку якомога делікатніше, а потім сів за стіл і замовив чай та грінки з корицею. Це вперше за сьогодні я до когось заговорив. Потім я перевірив усі свої кишені, разом з кишенями плаща, і, зрештою, знайшов пару пом’ятих листів, які можна було перечитати. Один — від моєї дружини, в якому вона нарікала на погіршення обслуговування у Шрафта на Вісімдесят восьмій вулиці, а інший — від моєї тещі, вона прохала вислати їй трохи кашемірової пряжі, лишень я зможу відлучитися з «табору».

Я ще допивав свою першу чашку чаю, коли до кафетерію зайшла юна леді, яку я щойно споглядав і слухав у церкві. Її волосся було наскрізь промокле, і з-під нього виглядали кінчики обох її вушок. Вона була з хлопчиком, безперечно, її братом. Його капелюх вона зняла з голови двома пальцями, немов це був лабораторний зразок. За дітьми зайшла енергійна на вигляд жінка у м’якому фетровому капелюшку — вочевидь їхня гувернантка. Учасниця хору зняла на ходу своє пальто й вибрала столик. Дуже непогано, як на мене, лишень за вісім чи десять кроків попереду мого. Вона й гувернантка сіли. Хлопчина, якому було років п’ять, сідати не збирався. Він стягнув і кинув на підлогу свою моряцьку куртку. Потім, з незворушним виразом природженого неслуха, почав методично докучати своїй гувернантці — витягував і засував назад свій стілець, пильно дивлячись на неї. Гувернантка притишеним голосом кілька разів наказала йому сісти і припинити вибрики, але тільки коли сестра звернулась до нього, хлопчик обійшов свій стілець і вмостився на ньому. Він негайно підняв свою серветку і поклав собі на голову. Його сестра забрала її, розгорнула і розіслала на його колінах.

У той час, коли їм принесли чай, учасниця хору помітила, що я розглядаю її компанію. Дівчинка й собі обстежила мене пильним, оцінювальним поглядом, а потім несподівано наділила стриманою усмішкою. Та була на диво ясною, як це іноді буває з такими обережними, ледь помітними усмішками. Я усміхнувся у відповідь, хоч далеко не так ясно, бо намагався не піднімати верхньої губи, щоб не показувати свої чорні, мов смола, тимчасові солдатські пломби між двома передніми зубами. Не встиг я отямитись, як молода леді стояла із завидним самовладанням біля мого столика. На ній була картата шотландська сукня — гадаю, це були кольори Кемпбелів. [2] [2] Мається на увазі один із шотландських кланів. У давнину представники кожного клану носили одяг з картатої тканини окремого забарвлення. По-моєму, це була чудова сукенка для дівчинки, щоб носити її у такий дощовий-дощовий день.

Читать дальше