Ірен Роздобудько - Гра в пацьорки

Зла i розчарована, я вриваюсь на кухню i ставлю чайник - треба зiгрiтися. I завмираю: вiкно свiтиться!

Але менi вже байдуже. Я хочу спати. Анi вiкна, анi зiрки, анi власнi фантазiї мене бiльше не обходять.

Навiть зi спальнi, навiть крiзь тонку ковдру, якою я накрилась з головою, пробивається це свiтло з будинку навпроти.

Несподiвано, вже крiзь сон я чую свiй роздратований голос: «Заберiть свою iдiотську собаку!» - i чiтко бачу очi незнайомця. Погляд сумний i кудись поза мою спину.

Кудись вгору - туди, де не свiтиться моє вiкно…

- Карлiв мiст має довжину п'ятсот шiстнадцять метрiв, стоїть на шiстнадцяти великих опорах i з'єднує Старе Мiсто з Малим. Пiшохiдним мiст визнаний 1974 року, а своїм виникненням має завдячувати королю Карлу IV, що в 1357 роцi замовив роботи нiмецькому архiтектору i скульптору Петеру Парлеру.

…Ми йдемо серед рiзнобарвного натовпу над Влтавою i кожен нашорошує вуха, адже слова екскурсовода погано чути: скрiзь грає музика, бо через кожнi десять метрiв стоять музики. Квартети, самотнi скрипалi, оркестрики народних iнструментiв, до того ж дiти дмухають у паперовi дудки, дзеленчать мобiльнi телефони, екскурсоводи з парасольками, пiднятими над головою (щоб нiхто з туристiв не загубився) перекрикують один одного…

- Як бачите, на мосту споруджено безлiч скульптур. Саме вони принесли мосту всесвiтню славу. Щоправда, нинi це копiї. А оригiнали унiкальних споруд перенесенi в Лапiдарiум - фiлiал Нацiонального музею. З двох бокiв мiст увiнчують готичнi башти. Одна з них оздоблена портретами самого короля Карла, його сина Вацлава IV та зображенням святого Вiта. Туди ми ще пiдiйдемо - лише перечекаємо ту екскурсiю, а поки що покажу вам ще одне визначне мiсце…

Вона пiдводить групу до парапету, на якому вкарбований дивний хрест. Вiн виблискує на сонцi, вiдполiрований тисячами, а може, й мiльйонами долоней. У неї зосереджене обличчя людини, що вiдповiдає за кожне слово, вона квапиться розповiсти якомога бiльше, дати iнформацiю без зайвих деталей i сердиться, коли її переривають безглуздими запитаннями.

- Це те саме мiсце, з якого в 1393 роцi скинули у Влтаву Яна Непомуцького - особистого духiвника королеви, дружини Вацлава IV. Побутує повiр'я: якщо прикласти руку до цього хреста i загадати бажання - воно обов'язково здiйсниться!

Натовп радiсно гуде i стає в чергу - прикластися рукою до священного мiсця. Але екскурсовод зупиняє всiх багатозначним жестом:

- Але… Стривайте ж! Є одне важливе «але»: за здiйснення бажання у людини вiднiмається рiк життя!

Черга розсмоктується: варто добре подумати.

- Рiк життя - не жарти, - задоволено каже екскурсовод. - Це мiсце зрошене кров'ю…

- Дикi люди! - гигоче хтось з туристiв.

- Який жах! - вигукує жiнка в солом'яному капелюшку з квiтами.

- Чому його втопили? - питаю я.

- Король Вацлав взагалi конфлiктував з духовенством країни, - вiдповiдає екскурсовод. - Тому в 1393 роцi за його наказом схопили i посадили до в'язницi трьох священикiв, серед яких був i Ян. Його товаришiв невдовзi вiдпустили, а Непомуцького довго i тяжко катували, а потiм скинули в Влтаву в мiшку. Ось саме з цього мiсця…

- Але за що? - не вгаваю я.

- Це стосувалося розходжень у питаннях вiри… - скупо каже екскурсовод, а потiм пiсля паузи додає: - А взагалi-то, хронiсти в 1433 роцi, ще до канонiзацiї Непомуцького, висунули версiю, яка, власне, може вважатися правдивою: священик категорично вiдмовився розкрити тайну сповiдi королеви. Вiн сповiдував її майже щоденно, i Вацлав запiдозрив дружину в змовi. Але що там було насправдi - нiхто не знає. Такi були часи: iнтриги, державнi зради, боротьба за владу, заколоти…

Я дивлюсь на статую святого, на зiрковий вiнок над його головою, на обличчя, вкрите патиною, i раптом бачу зовсiм iнше - так чiтко, ясно i зрозумiло, нiби розмотую час у зворотному напрямку аж до XIII сторiччя. Вiн зупиняється на тому самому травневому днi, коли сюди привезли людину в мiшку, крiзь тканину якого проступала кров…

Несподiвано я розповiдаю свою версiю, просто викрикую її, мов Архiмед у ваннiй: «Еврiка!»…

Екскурсовод знизує плечима i посмiхається з професiйною, але досить скептичною приязню, i вiдповiдає суворим тоном, нiби щойно почула найбiльшу образу свого екскурсоводського життя: «Нi. Такого не могло бути! Наш святий Ян Непомуцький - поважна i порядна людина, аскет, науковець, мученик. Нi! Нi…». I продовжує розповiдати про те, що з 1729 року Ян офiцiйно вважається небесним покровителем сповiдальникiв, а також усiєї Чехiї. I Праги зокрема. Але я вже все знаю напевне. Всупереч всiм версiям i менi здається, що можу покласти голову чи дати руку на вiдсiч, якщо помиляюся! Цю впевненiсть навiть важко пояснити, вона просто в одну мить увiйшла в мене, як беззаперечна iстина, як осяяння, яке можуть зрозумiти лише науковцi, яким котроїсь глупої ночi запросто сниться те, що вони не могли довести на паперi роками. Або падає на голову яблуко, i закон про всесвiтнє тяжiння набуває останнього штриху…