Брати Капранови - Кобзар 2000. Hard

Під обвислим вицвілим прапором на ганку контори юрмилися бригадири, обговорюючи спільні проблеми та сьогоднішню планьорку.

- Мені твій Кацо по хуй, я твого Каца бачив знаєш де? Ти відповідаєш за роботу, а не Кацо! - налітав на бригадира механізаторів агроном.

- Ну то й що, що він з Москви? Такий самий йолоп, як на-ші, - доводила щось завідуюча фермою.

Петро привітався з начальством і поспіхом прочинив двері.

- А, Бунчужний! Заходь-заходь, - зразу помітив його го-лова, низенький голомозий товстун у застібнутій на всі гудзики гімнастьорці. - Воврем’я зайшов, у мене єсть для тебе бойове завданіє.

Такі слова не віщували для Петра нічого доброго, але що поробиш - скачи, враже, як пан каже.

Голова піднявся навшпиньки, змовницьки поплескав свого механізатора по могутньому плечу і повів до стіни, де сірою плямою висіла топографічна мапа колгоспних земель.

- Ось, бачиш курган за посадкою? - він тицьнув своїм схожим на ковбаску пальцем у затертий папір. “Що його бачити? - Подумав Петро. - Він там споконвіку стоїть”. А вголос мовив:

- Ну, бачу.

- Не “ну”. Не “ну, бачу”, а як положено гвардійцю відпо-відати?

Петро зітхнув та гукнув якомога бадьоріше:

- Так точно, бачу!

- Оце вже краще. Так от, цей курган мені вже в печінках сидить. Поки цей участок під паром, бери бульдозер, і щоб до вечора від нього мокрого місця не осталося, пойняв?

- Так точно, пойняв, - відповів Петро. Чого тут не розуміти? Добре отак наказувать. В печінках у нього сидить - а сам би спробував на бульдозері у спеку. Таку кучу розгорнути по полю, це тобі не “так точно” кричать.

- Не чую бодрості, гвардієць, - суворо подивився знизу на велетня Бунчужного голова. - Але виконувать прийдеться. Я сам під вечір приїду та провєрю, ясно?

Голомозий товстун незадоволено похитав головою, потім повернувся до свого столу, буцімто переглядати документи. Секунд двадцять тривала пауза, поки голова підвів очі.

- Ти ще тут? Ану, шагом марш! Бистренько сідлай свого стального коня і - вперьод!

Петро ще раз зітхнув: - Єсть, товаришу голова, - тоді обернувся та почвалав до виходу.

В дверях на нього налетів вічно заклопотаний парторг Любченков. Він мало не забився об Петрові груди, сполохано глянув, потім пізнав.

- А, Петро… Комуніст Бунчужний, завтра собраніє, шоб був як штик! “Дались їм всі ці штики та гвардійці”, - думав Петро, виходячи на ганок. Особисто він по саме нікуди наївся військової романтики за два роки у танковій бригаді біля Уссурійська, тому ці колгоспні генерали зі своїми штучками не викликали захвату.

Бригадири вже розбіглися, а репродуктор на стовпі замовк, тому на площі стояла елегійна тиша. Тільки з тилу, в кутку під сільрадівськими ялинками курили хлопці-механізатори на чолі з червонопиким Пилипом. Вилицюватий худорлявий дядько Костя травив щось цікаве, весело позираючи своїми хитрими очима.

- А йому що, він теж п’яний, взяв молоток, та як в’їбе!..

Петро дістав цигарки та неквапом підійшов до компанії.

- Здоровенькі були.

- Драстуй, Пєтя, дорогой, как я рад, шо ти живой! -потиснув його мозолясту руку дядько Костя. - За що тебе драло начальство?

- Та, - махнув Петро у бік контори, - голова наказав розпиздячити той курган, що за посадкою. Заморишся пиль глотать. - Ї-ібать його в сраку! - присвиснув червонопикий Пилип.

- А ти б сказав голові: на хую гойдався грек! - запропонував Міраб Гордкіпанідзе на прізвисько Кацо і, задоволений своїм жартом, гучно засміявся.

- Ні, хлопці, - хитро посміхнувся дядько Костя, - я, наприклад, іду помагати Петрові. Стара могила, там золотішко, кажуть, водиться.

- А це не та, де Тимко Дурний лазив? - уточнив чорнявий Ванько Мунтян.

- Та сама, - дядько Костя замислився. - Слухай, мабуть, він усі гроші і повитягав тоді… Ні, я з тобою не піду, шукай дурніших за Дурного, - він щиро зареготав, і всі вибухнули слідом. Єдиним, хто не підтримав загальних веселощів, був дід Василь, що досі мовчазно сидів на парканчику.

- Дарма ви смієтесь, - зауважив він негучно. - Мабуть, забулися, що сталося з Тимковими друзями?

Сміх миттєво урвався.

- Згадали, курви? - розлютився чомусь дід. - Ти, Петре, молодий тоді був, а хлопці оно пам’ятають. Де тепер Цимбалюк, де Грицько Луценко, де старший Басманчук? Теж золота хотіли. Наїлися. - Він плюнув на запорошену землю. - Не чіпав би ти тієї могили. Мать її йоб.

Запала мовчанка.

Про цю історію в селі згадувать не любили, надто сумною та незрозумілою вона була і надто багатьох зачепила, бо самі знаєте - в селі всі одне одному родичі або куми. І тут над головами загарчав, зачхав, закахикав гучномовець. Це одразу розрядило напругу. Ванько Мунтян нервово засміявся, а гучномовець ще двічі кахикнув і очманіло заволав: