Брати Капранови - Кобзар 2000. Hard

Ми полетіли вперед. Поступово очі стали звикати до примхливого освітлення, і я вловив попід стінами сіре ворушіння - і там, і там. Пацюки.

Вмить у голові сплило все, що я чув про пацюків та метро - де правда, де брехня, хто розбере. Аби тільки Оксана не побачила, бо… Та вона зараз не здатна була оглядатись.

- Андрію!

- Що?

- Туфлі!

Високі підбори заважали бігти, втомлюючи і без того знервовану дівчину. Я сказав:

- Та зніми ти їх геть! - і ледве стримався, щоб не ви-лаятись.

Оксана слухняно нахилилася. Коли б знаття. Треба було кросівки взувати.

- Давай сюди! - я взяв з дівочих рук обідрані до нестями, ще п’ятнадцять хвилин тому зовсім нові туфлі. - Та-а-ак!

Допомогти їм, мабуть, нічого не могло. Хай вже будуть на мій рахунок.

- Ну їх до дідька, га? І знову в очах дівчини я нічого не побачив, навіть жалю. Вона цілком покладалася на мене.

- Такі не жалко, - сказав я. - Оп-ля, і все… І в наступну мить тунель освітила блискавка. Стіни хитнулися, понизу шарахнуло, наче черга з РПК. Я від несподіванки мало не впав, а Оксана заверещала та притислася до мого плеча. Чорт! Я таки влучив у цю шину, і білі, колись нові туфлі якимось чином замкнули всі вольти. “Га-га-га-га-гах”.

- Чорт!

Не щастить, так не щастить.

Я потягнув свою бідолашну супутницю далі. Дівчина вже відверто висіла на моїй руці.

- Ну ще трошки, ще трошки… - умовляв я.

Той, хто будував метро, був вельми розумний, бо в центрі міста станції стояли одна за одною майже поруч. І скоро на обрії з’явилася світлова пляма.

- Слава Богу!

Останні метри я вже майже ніс свою супутницю.

- Ну давай, ну давай…

Я вийшов на світло і обережно, щоб знову не трапити на вольти, підняв дівчину та поставив на перон. Вона нерозуміюче оглядалась.

- Приїхали, - сказав я, вистрибуючи нагору, - тут наче нічого не горить.

Ну й вигляд у нас був! Я тихцем озирнувся і подивився у велике люстро, що біля голови поїзда. Сукня дівчини перетворилася на брудну драну ганчірку, та й сам я, хоч нічого і не порвав, все одно потребував добрячого прання. Ну і, звичайно, всі заозирались, коли ми вийшли з закутка і попрямували до ескалаторів - ще б пак, таке видовисько. Ці ідіоти ще не знали, що діється на станції поруч.

- Диви! Диви!

- Ого!

Я підхопив Оксану під руку і швидко потягнув уперед. Щоб не зважати на бевзнів. На ескалаторі всі тислися від нас до поручів. Нічого, нічого, їдьте, півні французькі, я б на вас подивився. Оксана не звертала уваги на реакцію публіки, бо ще не відійшла від подорожі тунелем.

- Де це вони так?

- Панки, чи що?

Мент нагорі теж підозріло зиркав у наш бік. Нема що робить, краще б за пожежниками біг.

- Давай, давай, - ми по-діловому проско-чили до виходу, і вже на вулиці я зупинився, даючи дівчині змогу перепочити й отямитись.

Оксана дивилася навкруги трохи шаленими очима. Ще б пак! Я теж роззирався, міркуючи, що робити далі. З цими пожежами ми врешті-решт віддалилися від моєї “Вольви” ще на зупинку, і в такому вигляді йти туди пішки… Паскуди, зіпсували вечір! Я озирнувся на супутницю. Вона стояла босоніж на асфальті, потрошку приходячи до тями.

- Оксаночко, - сказав я задумливо, - здається, я вам винен туфлі.

Вона посміхнулась у відповідь, не зовсім розуміючи, про що йдеться. Ми знаходились у центрі, біля Універмагу, біля пошти, біля невеличкого майданчика з ятками та крамничками кооператорів.

- За мною! - скомандував я, нітрохи не сумніваючись, що дівчина послухається. І за кілька хвилин ми вже прочиняли двері колишньої пивнички, а тепер крамнички - так, тут, здається, справді колись була пивниця.

За прилавком, нудьгуючи, сидів чорнявий хлопець. Побачивши нас, він здивовано підвів очі.

- Слушай, дарагой! - чемно привітався я, занурюючи руку в кишеню і дістаючи жужмом всі гроші, що там були. - Мені треба одягнути цю дівчину. І взути. Зрозумів?

Обличчя продавця заграло всіма відтінками - від недовіри через подив до поштивості і нарешті щирої любові.

- Савсем? - перепитав він.

- Савсем, - погодився я і про всяк випадок підсунув хлопцеві під носа кулак. Хай враховує.

Хлопець мене зрозумів. Кинувши ще один погляд на гроші, він заходився витягати з-під прилавка купи шмаття - сукні, сукенки, сарафани, спідниці, штани, кофти, кофтини і таке інше. Моя Оксана, що спочатку стояла, скромно опустивши очі, тепер як зачарована спостерігала за появою барвистих ганчірок. Так діти в цирку дивляться на фокусника.

- Вибирай! - вигукнув продавець, очевидь, помітивши, яке враження справили його маневри.