Брати Капранови - Кобзар 2000. Hard

- Яке напрямки, ти що, здурів?

- А може, там третій вимір, я читав.

- Четвертий, - виправив я. - Дурний ти, Падло, хоч і здо-ровий.

- Ні, справді, чотко було б, га?

Отак ми поговорили. А по обіді, коли припинився дощ, я таки пішов до Павла. І коли виходив з хвіртки, побачив, що сусіда наш сидить на лаві під хатою, зібравши коло себе кількох слухачів. Дід м’яв у руках свого синього кашкета і розповідав з виглядом національного героя:

- А отим, хто спускає каналізацію в катакомби, треба ноги виривати. Самі б походили там з тачкою по коліно в гімні…

Я навіть озиратися не став. У нас сусіди всі дурні, отож дід тепер у них за отамана.

Павло чекав на мене, лежачи на канапі та гортаючи чергову книжку по карате. У нього це прикол такий, він з карате приколюється. Здоровий лобуряка, цеглину і так об коліно ламає, навіщо воно йому? Я оце й кажу. А йому все одно. Кожен зі свого приколюється - я от, наприклад, рибок тримав, поки передохли, а ще на гітарі пробував.

- Дивися, - сказав мені Павло. - Я тобі зараз щось покажу.

Тут він кинув книжку, підскочив і почав крутитися на одній нозі, намагаючись другою дістати лампочку під стелею. Але не дістав.

- Розтяжки не вистачає, - похмуро підсумував він.

Потім ми довго розглядали Павлову нову книжку. Чотка була книжка, після такої цілий день хочеться стати Брюсом Лі. Ми почали пробувать різні кати, в результаті чого я впав і вдарився головою об телевізор, а Павло у якомусь незрозумілому шпагаті дістав-таки лампочку під стелею та розбив її нафіг. Довелося довго вишкрябувати із килима дрібні гострі скельця, аж поки прийшли Павлові батьки. А ми тоді пішли у бар.

Дорога до бару знов-таки вела через наш провулок, і на лаві під хатою ми уздріли старого Москаля, а біля нього - вдячних слухачів, всю алкогольну шатію з вулиці. - Ідеш, - загинав дід без упину. - Ідеш з тачкою, а темно і глина під ногами сиплеться. Я оце трохи порозчищав, а то було і не пройдеш.

- А звідки ти узнав, що воно до Турції?

- А так якось. Зайшов, ішов, ішов, вийшов - усі по-турецькому балакають. Значить, воно получається Турція.

- Стамбул?

- Чорт його зна. Я не питав. Може, і Стамбул. Там по-нашому не розуміють.

- Ну а ти як же?

- На пальцях.

Павло довго і замріяно дивився через плече на цю гоп-компанію, а потім зітхнув:

- Чотко, га? - Іди ти, - сказав я.

Але потім, у барі, тільки й мови було, що про діда Москаля.

- Де ж він товар бере?

- Яка тобі різниця?

- Що значить, яка? Він же за кордон не їзде? Не їзде.

- Ну, може, привіз хтось.

- Хто? Ти бачив у нього когось?

- Ну і що, може, вони вночі.

- А чого він так дешево все продає?

- Ну, не знаю, може, він взагалі не уявляє, почім воно.

- Ні, а справді класно було б - заліз у катакомбу, а вилазиш уже в Турції. Пішов сюди-туди, понакупляв, нирк - і вдома, а потім знову нирк - і там. І знову гуляєш. І ніякої тобі візи. Набрав скільки хочеш - і вези. Класно.

Ми випили по три кави, і поки пили, Павло все розорявся, як би то воно пішки до Туреччини сходити.

- А там ще, знаєш, десь закопана золота карета, от коли її знайти, тоді можна ще більше понакуплять.

- Що б ти казав, якби не це, - відповів я йому. Це ж моя бабуня завжди так говоре.

- Ні, ти що, турки ж спраді хотіли викупити наше місто на день, щоби тільки їм дозволили вивезти все, що вони знайдуть.

Цю байку про викуплення та про турків знає в нас кожен школяр, і застосовується вона як останній аргумент. Після останнього аргументу ми випили ще по каві і присмокталися до пляшки сушняка, бо темрява вже дозволяла. Чесно кажучи, після вина думка про те, щоби знайти в катакомбі золоту карету, навіть мені почала подобатись. А й справді, чотко було б.

Але тут до нас підвалив Льошка з двома сосками, і п’янка полетіла в інший бік. Павла з сушняка розвезло, він взагалі не дуже стійкий, але то було навіть на краще, бо ми з Льошкою довели його до рідної хвіртки, а самі пішли на дискотеку з сосками жматься. Жмались довго, потім знайшли ще пляшку, коротше, додому я потрапив тільки о другій, дістав тирси від батьків і ліг спати.

Прокинувся пізно, коли старі вже пішли на роботу. Погоди знову не було. Одне розстройство. Я подзвонив Маринці, але вона послала мене нафіг, бо їй вже перебрехали, що вчора мене бачили на дискотеці “з якоюсь курвою”. Це Маринка так сказала. Я зрозумів, що вона тепер буде довго ображатися, але вибачатись не став, щоби не дуже багато про себе розуміла. Подзвонив Павлові. Він, бідолашний, страждав з перепою і ледь мугикав.