Брати Капранови - Кобзар 2000. Hard

В нашому місті тепер всюди темно, тому далеко йти не довелося. Я зупинився у першому-ліпшому провулку, тільки-но переконався, що поблизу немає людей. “Чов-чов”, - долинуло ззаду. На моє плече лягла важка рука. Мене знову кинуло в холод. І тут я скомандував хлопцям “фас”. Ну, тобто фігурально кажучи. Насправді я щось таке промимрив, і вони самі зрозуміли, що робити. За мить я обернувся і з задоволенням побачив свого варнака в дужих руках охоронців.

Я посміхнувся сатанинською посмішкою і здвигнув плечем, намагаючись струсити неприємний холодний доторк.

Ні, мугир він, звичайно мугир, але в руках Сявиних амбалів загубився б і Шварценеґґер. Він дивився на мене, здавалося, нічого не розуміючи.

- Це він, - сказав я урочисто. - Дайте йому добрячої тирси, щоб повернувся у свій колгосп, чи річку, чи куди там хоче і назавжди забувся дорогу до мене.

Хлопці потягли його вбік, попід стіну, і він слухняно пішов - а куди діватися. Навіть слова не сказав - а спробував би сказати! Отак-от зі мною зв’язуватися. Доньчин батечко! Я теж не сирота. За мене є кому заступитися.

Я не став чекати кінця екзекуції, а почалапав потрошку додому, тільки ззаду долинало сопіння та глухі зойки, але й вони зникли, щойно я завернув за ріг.

Вдома я упився, як свиня. Пив довго та нудно, сам, і ніяк не міг сп’яніти й позбутися холодного доторку на плечі та клятих мурашок, що знову почали бігати спиною, певно, від його погляду услід.

“Дз-з-з-з-з-! Дз-з-з-з-з-з!”

Господи, хто це в таку рань? Із невимовним зусиллям я розліпив очі та спробував знайти телефона. З четвертої спроби це нарешті вдалося. “Дз-з-з-з-з!” - Альо!

- Здоров, зятьок, спиш?

- Колько, ти?

- Я-я. Ну, як вчора погуляли?

Я довго намагався зсунути очі з мертвої точки, куди вони увіп’ялися, зрештою таки зсунув і побачив, що обидві стрілки стінного годинника дивляться на схід. Чверть на четверту. Ранку?

- Як погуляли, питаю? Я тобі з обіду телефоную, а ти трубку не береш. Досі спиш?

Вечора? Тобто дня? Не може бути. Коли ж я вчора скінчив пити? Годині в п’ятій. А може, в шостій. Ранку. А зараз третя. Мінус шість… Чортзна-що.

- Сірий! Ти що там, знову заснув?

- Ні.

- Все нормально?

- Так.

Три мінус шість виходе дев’ять. Це я спав дев’ять годин? Нормально. - Із своїм варнаком зустрічався?

- Зустрічався.

Так, я з ним учора зустрічався. Здається.

- Все пройшло добре?

- Добре.

Все пройшло добре. А де хлопці?

- Ти хлопців відпустив?

Відпустив. Хріна їх відпускать. Скінчили - самі пішли, напевно. Могли б потелефонувати. Але навіщо?

Колька на тому кінці дроту не вгавав:

- Слухай, я тут коника-горбоконика прочитав.

- Що-що?

- Коника-горбоконика. Тільки не цього, у віршах, а справ-жнього. Ти вчора сказав, червоний, мов опир, то я у своєї Лідки спитав, а вона мені дала почитати… Їй-бо, я б його зразу послав, якби мав сили. А так тільки притиснув плечем трубку до плеча та спробував вгамувати карусель, що починала крутитися в бідолашній голові.

- Так знаєш, у чому там справа? У цього хлопця батько був опир, і він йому помагав з могили. Той ходив скаржитись, а цей помагав. І коника він прислав, розумієш? Опирі, вони в могилах живуть, розумієш, у чім прикол? І кров п’ють. Тому червоні… - Іди ти на фіг, - вичавив я з себе та кинув, а точніше упустив трубку.

За трубкою я впав і сам, обличчям у подушку. Колька щось шурхотів там електричним голосом, але я не чув.

Прочумати вдалося тільки в шостій годині.

Телефон огидно пищав, і коли я кинув трубку на важелі, він квакнув, здається, із задоволенням.

На хріна я вчора так напився, га?

Ні, зрозуміло на хріна. Ви самі спробуйте - три дні розборок, погоні, охорона. Треба ж було якось розслабитись. А що розслабляє краще за все? Самі знаєте. Хоча зранку воно не дуже. Принаймні зараз я почувався так, неначе й сам із могили виліз. Похмелитися треба було негайно. І, тримаючи голову двома руками, щоби не загубити, я почалапав на кухню в пошуках ліків. У кухні смерділо застояним повітрям, і пляшки на столі виявились сухими, немов ручай у пустелі. Цього ще бракувало. Я відкрив холодильника і завмер біля дверцят, марно видив-ляючись щось споживне у його холодних нутрощах. Чорт забирай, виходить, я вчора все випив. Може, десь у загашнику? Я довго та ретельно нишпорив по кутках, чудово розуміючи, що ніяких загашників у мене нема, як у людини неодруженої та з власною хатою. Ого-го. Я влаштував формальний обшук навіть у кімнатах, проте тільки переконався, що там запилюжено та сухо, у тому самому розумінні сухо, в якому мені було так необхідно і без чого голову було не втримати навіть двома руками. Я зайшов до ванної, з огидою подивився на себе у люстрі та ввімкнув холодну воду. А поки набереться, будем пити аспірин. Що поробиш - Колька казав, що у невідкладних випадках допомагає.