Брати Капранови - Кобзар 2000. Hard

Цього разу я втратив свідомість набагато швидше. І хоча руки мої не були прив’язані пасками, я все одно не міг боронитися, навіть капітулювати не міг, бо Оленка знала свою справу. Я відчував, як її коліна стискують мені ребра, бачив крізь марево темну постать, що злітала вгору-вниз, немов заведена, немов у якомусь жахливому сні. Здається, навіть коли я остаточно знепритомнів, вона продовжувала свій лихий танок, якимось одній їй відомим способом не даючи розслабитись. При-наймні у мареннях мені ввижалася та сама картина - її груди, що стрибають перед очима, її руки, губи, язик, що не дають жити і не дають вмерти, сховатись за рятівним мороком безтями.

Я лежав, наче колода, коли мені зранку ставили термометр і коли принесли, а потім забрали недоторканим сніданок. Тільки ближче до обіду душа моя почала повертатись на цей світ, і перше, що вона почула, це бадьорий голос Космонавта:

- То ви що, тепер щодня у нас чергуєте?

Ви не уявляєте, наскільки приємно було почути це. Зібравшись із силами, я розтулив свинцеві повіки. Космонавт сяяв, наче місто після дощу, - помитий, у свіжій сорочині, навіть апарат Ілізарова виблискував, немов і його начистили. Питання його було спрямоване до постаті у білому халаті, що стояла біля мого ліжка спиною до мене.

- Та ні, просто Людочка попросила помінятись на ці вихідні, - відповіла постать Оленчиним голосом.

- А дядько Гаврило де, гуляє?

- Та ні. Вже догулявся. Він же у нас принциповий, сам собі пігулки призначає. - І що? - витріщив очі Космонавт.

- А нічого, передозував учора снодійного, - пояснила Олен-ка. - Вночі забрали до реанімації, може, відкачають.

- Бо-оже! - жахнувся Космонавт.

Я лежав і слухав, спросоння нічого не тямлячи.

- А Льоха як? - спитав Космонавт, віджа-хавшись.

- Спить, - Оленка обернулась до мене. - О, вже не спить! Прокинувся?

Я дивився на неї широко розкритими очима, немов на примару, що постала раптом із кошмарного сну.

- Прокинувся! - із задоволенням констату-вала Оленка та підійшла до мене впритул. Рука її ковзнула до кишені. - На ось, випий аспірину, бо знову температура лізе.

На долоні її лежала сірувата велика пігулка. Я не великий знавець ліків, але на аспірин це не було схоже ніяк. Вона піднесла пігулку до самого мого обличчя, і я несамохіть сахнувся.

- Чого ти? - здивувалась дівчина. - Пий-пий, - і палець її владно заліз мені у рота, застромлюючи пігулку вглиб.

Діватися не було куди, і я рефлекторно ковтнув.

- От. І чаєм запий, - холодний чай був ще гидкішим, ніж завжди. - Це додасть тобі сили, - багатозначно мовила Оленка, ставлячи чашку на тумбочку. І тут у моєму мозку вибухнула раптова думка: “Я вбив дядька Гаврила!” Вона була настільки несподівана і гучна, що я аж заплющився.

- Я прийду до тебе вночі, - прошепотіла, нахиляючись, Оленка.

Я відкрив очі. В цю мить вона здалася мені втіленням диявола, а її посмішка - запрошенням до пекла. Намагаючись чи то захиститися, чи то заперечити, я великим зусиллям волі підняв руку, але цей жест не справив на неї жодного враження. Вона навіть підморгнула мені значуще, коли виходила.

- Це у тебе ще від наркозу? - турботливо спитав Космонавт і, не дочекавшись відповіді, підсумував. - От бачиш, як воно. А був самим здоровим серед нас. Це, напевно, алергія.

Господи, це ж я вбив дядька Гаврила. Це ж я насипав йому снодійного, цілий пакетик, а треба було половину, чи скільки. Вона ж мені не сказала, скільки сипати. Чому не сказала, вона ж медик? І тут я пригадав усе, пригадав її реакцію на мої слова в операційній, коли я сказав, що вона мене висмоктує. Я все зрозумів. Вона вбила дядька Гаврила, тільки моїми руками. Вона ще раніш убила Футболіста, коли він здав її заввідділенням. Це все вона.

- Ти бачиш, яке життя, - продовжував міркувати вголос Космонавт. - Тиждень тому нас було в палаті шестеро, і от сьогодні вже двоє. Як усе швидко міняється. Ти на обід підеш? Тю, блін, що це я питаю, ти ж тепер лежачий. А я піду, бо щось зголоднів.

Мені обід знову принесли до ліжка. Я весь поринув у думки, тому механічно з’їв усе, не дослухаючись до смаку. Що ж це виходило? Матеріалістичне виховання не дозволяло серйозно прийняти версію дядька Гаврила про сукубів, але й нехтувати нею я не мав підстав. А може, його ще відкачають, і він ще раз усе розповість? Навіщо я тоді насміявся з нього? Господи, що ж робити?

Посуд забрала санітарка, я подякував і впіймав себе на тому, що голос пролунав твердо і впевнено. Та й у руках додалося сили. Це, напевно, почала діяти пігулка, що мені її дала Оленка, вона і вчора таку давала… І раптом я зрозумів, що треба робити. Я втечу. Просто втечу, і все, а потім уже буду розбиратися з енергетикою. Втечу додому, там відлежуся, тоді вже й подивимось, що і як. Я навіть зрозумів, коли втечу, - під час вечері. Вона, напевно, чатує, а під час вечері у коридорах повно хворих і так легко загубитися серед них. Я простежу, щоб за конторкою нікого не було, і просто як є, в піжамі, вийду на подвір’я, а там уже якось дістануся, мені аби звідси вирватися.