Брати Капранови - Кобзар 2000. Soft

- Це точно. Прославлюсь, - я грюкнула дверима і нарешті почала щось чути.

- А чого ви так скептично? Ви думаєте, я гірший за якогось бізнесюка чи політика, що про них усі пишуть?

- Боронь Боже! - я навіть притисла руки до грудей, оскільки він дійсно ніяк не був гіршим, принаймні за тих персонажів, що я їх знала. - Тільки писати про що? Як ви людей в карти дурили?

Федір Іванович зупинився:

- Ага. Бізнесмени і політики дурять людей без карт. І про них пишуть книжки, статті, спогади, аж гай шумить! А я використовую, точніше, використовував карти, значить про мене - ні.

Я знітилася.

- Ви неправильно мене розумієте. Політики дурять людей, і всі про це знають. Просто для книжки потрібен яскравий матеріал. Щоб людям було цікаво. А тут про що писати? Як ви карти тасуєте?

- Дитино моя. - Федір Іванович по-батьківськи обійняв мене за плечі. Я швиденько викрутилася.

Мій супутник подивився на свої руки, наче вперше бачив, потім демонстративно заховав їх за спину.

Цей варіант мене влаштовував значно більше.

- Шановна! Якщо ви думаєте, що все обмежується тільки тасуванням карт, то ви сильно помиляєтесь. От до речі, Котляревський. Це ж якраз по вашій спеціальності. Ви знаєте, що він написав “Енеїду” тільки завдяки грі в карти?

- Тільки?

- Ну, майже. Хто був першими слухачами Котляревського? Картярські партнери. А весь шпільовий фольклор будується на перефразуванні класики, як і “Енеїда”. - Він подивився на мене, явно очікуючи на якусь реакцію, але я назло ніяк її не проявила. - Чи, наприклад, Діма Гайовий.

- Це теж перший слухач Котляревського?

Федір Іванович засміявся:

- Яка ви, справді… Ні, Діма просто дрібний катайло. Він у мене за цигарками бігав, а зараз написав книгу про карти, цілу енциклопедію, отаку тлусту, - він красномовно розвів пальцями, демонструючи грубість енциклопедії, і я звернула увагу на форму його кисті. Тонка і елегантна, як у музикантів, вона повністю контрастувала із своїм володарем.

- Що ви там побачили? - поцікавився мій супутник.

- Пальці у вас… Музичні.

- Ну так я ж недарма називаюсь Шаляпіним.

Ми весело розсміялися. - І співати вмієте?

- А що я оце, по-вашому, роблю? - він хитро підморгнув.

- Картярські співи? Як там, в опері, “три карти, три карти, три карти…” Федір Іванович раптом обурено замахав руками:

- Ну що ви справді “карти-карти”. Зациклилися. Грати можна у все що завгодно, аби бажання було. От наприклад, наші з купе. Мільйон процентів, що вони в ресторані грають не в карти. Можу навіть примазати, що вони грають в шмен. - “Примазати” - це закластися?

- Так. - Він ляснув себе по лобі, неначе щось згадав. - А до речі. Пропоную мазу. Я вам зараз наперед розповім все, як воно відбувається в ресторані. Якщо буде так, як я сказав, то ви напишете про мене книгу. - Він зазирнув мені в очі. - Не задарма, звичайно. Заплачу скільки скажете.

- Прямо скільки скажу?

Федір Іванович стверджуюче схилив голову.

- Мажемо?

Я знизала плечима.

- Ви не сказали, що таке “шмен”.

- Розказую. - Ми продовжували стовбирчити посеред ку-пейного вагона і тільки періодично втискувалися в стіну, про-пускаючи пасажирів. - Вони сидять за столиком у кутку, фраєр - біля вікна. До них обов’язково присів ще один. Це щоб хтось випадково не зірвав гру. І грають без карт. На купюрах. Ма-жемо?

Мимо нас на всіх парах пронісся лисун. Певно, за новою порцією грошей. Я пирснула в кулак.

- Йому все це розкажіть.

- Йому не можна. Він хоче програти все, і ніхто його зараз не зупинить. Крім того, білити лоха - смертний гріх.

Я подивилася у ясні очі співбесідника.

- А мене можна білити?

Він посміхнувся, і вперше у його інтонаціях відчувся відтінок зверхності.

- Ви - жінка. А ігроцький світ для чоловіків.

- Хочете сказати, що жінки не вміють грати в карти?

- Ви не образитесь, якщо я вам один випадок розповім? Тільки навряд чи ви про нього напишете.

- В смислі, слабо?

- Та ні, - Федір Іванович гмикнув. - Навряд чи захочете. Розповісти? Так от. Привели якось одну даму на катран. Я сам був свідком. Ой, пробачте, катран - це місце, де грають у карти… Отож вона захотіла зіграти. Її попереджають, що закони гри суворі. Все, що програє, треба буде віддати. “А якщо нема грошей?” - питає дама. Їй говорять, що це нікого не обходить. А якщо борги не віддавати, то можуть і опустити під гарячу руку. За розрахунок. “Це як?” - питає дама. Я вже перепрошую, пані, розповідаю, як було. “В дупу вграють”, - пояснюють їй. А дама посміхається: “Ну тоді я легко з усіма боргами розрахуюсь”. - Оповідач зробив фінальну паузу і зазирнув мені у обличчя. - Ну що, будете про це писати?