Брати Капранови - Кобзар 2000. Soft

Яхта стояла прямо перед очима, і я звернув увагу на помітний шар пилу, що вкривав її понівечені боки. Дірка в корпусі була просто проти металевої щогли. Текстолітове дно вигоріло і розповзлося в боки від отвору.

Ззаду кашлянули.

- Я вибачаюсь. - Старший з дядьків мозолястою рукою торкнувся мого плеча. Я здригнувся, неначе сам трапив під ті високовольтні проводи. - А ви їм родич якийсь, чи що?

- Ні. - Я мотнув головою.

Дядько втупився у пляшку в моїх руках. Потім ковтнув і, зробивши зусилля над собою, відвів погляд.

- Треба ж пом’янути, щоби по-людськи було.

Я уважно зазирнув в обвітрене обличчя старшого, розраховуючи знайти правду десь на дні каламутних очей.

- Рік тому?

Він кивнув, і тут поруч знову безшумно з’явився Микола.

- Рік був якраз минулого вівторка, тиждень тому. Треба пом’янути, якщо не знав. Хороші люди були?

Я розгублено кліпнув очима.

- Хороші.

- Ну.

Дядьки стояли навкруг мене і зачаровано дивилися на пляшку. Я спантеличено озирнувся.

- Треба. На спомин. По п’ятдесят грамів. - Твердо сказав старший і вказав на коньяк у моїй руці.

Всі закивали.

- Миколо, збігай за кружкою, - зметикував хтось.

Той прожогом кинувся виконувати розпорядження.

Я потрусив головою, потім обвів поглядом завмерлих дядьків. Руки самі відкрутили металевий ковпачок. Схвальний шепіт пробіг у дядьків по вустах.

Затиснувши пляшку в долонях, я зробив ковток прямо з горла і не відчув смаку, наче пив звичайну воду.

- Упокой, Господи, душі їх, - промимрив старший, не зводячи очей з пляшки.

А я не опустив руки, поки останні краплі брунатного напою не викотились із пляшки мені на язик.

Тополя росла під вікнами похоронної контори. Контора ця належала до районного комбінату побутових послуг і надавала послуги всім бажаючим. Тут плели чудові вінки з паперу, дроту та ялинкових гілок, прикрашаючи їх стрічками з написом на замовлення. Яскраві паперові квіти та зелена хвоя створювали особливу атмосферу на похороні - трагічну і водночас спокійно-величну, саме таку, в якій належить проводити в останню дорогу своїх товаришів. Велич та трагізм атмосфери завжди підримувалися чистими звуками музики.

- Мі-ме-ма-мо-му-у! - неслося з вікон другого поверху, як раз над поховальною конторою. - Ширше роти відкривайте! Мі-ме-ма-мо-му-у!

Там містилася дитяча музична школа.

Але тополя звикла до такого поєднання, і діти, що шмигали на другий поверх повз свіжі труни та невтішних родичів у чорному, не дивували її. А вчителів музичної школи й поготів - деякі з них вміли грати на трубі, дехто на барабані, от і грали коли треба.

Це взагалі було цікаве місце, бо за парканом будинку починалася ретельно заметена територія військової частини, і повітря раз по раз розривалося відчайдушним:

- На-ливаймо, браття!

- Раз-два!

- Кри-и-штале-ві ча-а-ші!

Це співали молоді прикордонники, вирушаючи на захист наших рубежів.

- Мі-ме-ма-мо-му! - благословляли їх дитячі голоси.

А з іншого боку сюди підступав колгоспний ринок зі своїми звуками, що не мали відношення ані до музики, ані до близького кордону. Там вирувало звичайне життя.

Тополя дивилася на все це трошки зверхньо, бо містечко було маленьке, і верхні гілки її лишали під собою більшість шиферних дахів. А за дахами синіло море. Взимку воно ховалося за туманами та мокрим снігом, влітку несло прохолоду легеньким вітерцем та гралося з листям тополі, нашіптуючи йому південні казки.

Тополя зазирала у вікна похоронної контори. Там жінки у темних хустках робили штучні квіти. А на другому поверсі діти грали на піаніно. Молода вчителька з русявим волоссям та чарівним голосом рахувала: “Раз-два-три”, - і лагідно виправляла невправні дитячі рухи. Іноді вона сміялася дзвінко та сварилася на учнів своїми тонкими музичними пальцями. Тополя любила спостерігати за цими уроками і раділа разом із учителькою, коли дитині вдавався складний пасаж, і нудьгувала разом із нею, коли учні хворіли та не приходили на заняття.

Найменших дітей приводили до школи батьки, і батько однієї з учениць, капітан-прикордонник, завжди лишався в кабінеті та слухав, як його донечка своїми пухкими пальчиками намагається втрапити в потрібні клавіші. А вчителька весь час поправляла свої русяві кучері та обсмикувала сукню, що і без того так добре сиділа на ній. Її довгі пальці лягали на інструмент поруч із дитячими і, здавалося, допомагали, тягли їх за собою через хащі дієзів та форшлагів до бажаної, заробленої коди.