Брати Капранови - Кобзар 2000. Soft

Хвилин за десять, коли апаратура для наступних вимірювань вже була налаштована, раптом Тетяна схопила мене за руку.

- Миколо, дивись, що у нас тут!

Дівчата виглядали розгубленими. Я подивився туди, куди вказував олівець, і в першу мить остовпів - лінія діаграми нижче осі вигиналась якимось дивним чином і утворювала людський профіль. Їй-бо, не брешу.

Звичайно, в першу мить очі мої округлились, але потім я зрозумів, що з мене приколюються. - Ідіть ви до біса. Не заважайте працювати.

- Ні, Миколо, справді! Воно справді так виходе. От подивися!

Я недовірливо скосив око. Дівчата якщо й придурювались, то робили це відмінно. Знехочу я нахилився і провів пальцем по таблиці. Ні, все побудовано вірно. Не може ж бути, щоб вони спочатку намалювали, а потім уже писали в таблицю. А власне, чом не може? Я знову подивився на дівчат - ані натяку на посмішку, Юлька, то та взагалі зблідла і заходилась протирати окуляри.

- Спокійно. Зараз ще раз переміряємо. Техніка в руках жінки - загроза для людства.

Я швиденько переналаштував апаратуру, особисто перевірив генератор та посадив дівчат записувати. Задзижчав, зашурхотів двигун, і СОН повільно обернувся навколо себе.

- Три і шість.

- Чотири. - Є.

На половині дистанції я почав відчувати, що все правильно. Вони все виміряли правильно.

- Чого ти зупинився?

- Та і так все зрозуміло, - збрехав я. - Говорили ж вам, що там міряти не треба. Там же від стіни відбивається, і взагалі може показувати що завгодно.

Чесно кажучи, мене самого така версія не влаштовувала. Я зазирнув за спину зеленої антени, але нічого істотного не побачив.

Чортзна-що.

- Що ти там шукаєш? - поцікавилась Юлька.

- Не знаю. А раптом щось є.

Юлька підвелася і теж зазирнула за локатор. Деякий час ми дивилися вдвох, проте це не додало зрозумілості. Стіна була схожою на звичайну стіну, а хвилеводи - на звичайні хвилеводи. За хвилину до нас приєдналася і Тетяна, але теж, здається, марно. А що там можна було знайти, скажіть будь ласка? Я першим зрозумів, що даремно витрачаю час і всівся на місце. Другою капітулювала Юлька.

Але стривайте. Що врешті-решт трапилось?

Я озирнувся навкруги, побачив зосереджені спини за сусідніми стендами і зрозумів, що нічого. Єдине, що цього не могло бути. Проте чому не могло? Якщо поставити задачу… Особливо знаючи схильність професора Земецького до капостей. Можна в принципі скласти схему, що дає такий сигнал? Можна. Навіщо - це інше питання. Але ж можна. А ще можна вмонтувати у стіну залізний екран, який відбиває радіохвилі, спеціально підібравши форму, потім усе це замаскувати тиньком і чекати, поки наївний студент піймається на цей хитромудрий фокус…

- Тетяно, візьми гумку та зітри все, що більше сорока п’яти градусів. Як написано в методичці. Бо інакше нам поставлять двійки. Тетяно!

Але Тетяна все ще до чогось уважно придивлялася, там, серед хвилеводів.

- Тетяно!

- Ой, а тут голка! - Тетяна вказала пальцем углиб конструк-ції.

Ми з Юлькою підхопилися. І справді, між двох фланців, пофарбованих, як і все, у захисний колір, стирчала невелика голка, звичайна, швейна, з великим вушком. Тетяна вхопила її пальцями якраз за це вушко.

- Міцно сидить, зараза, - вона похитала голку сюди-туди. І раптом та зламалася з тонким хрустом, ледь чутним у гаморі лабораторії.

- Зламала, - сказала Тетяна розгублено.

- Ну і викинь на фіг.

- А раптом це від неї?

Тут вже і Юлька не витримала:

- На лекції треба ходить. Не може голка давать такі перешкоди.

Я витяг з Тетяниних пальців зламану голку і кинув її в куток.

- Гумку бери, стирай своє малярство.

Вона знехотя повернулась на місце. Вона завжди незадоволена, коли її приводять до ладу. Гумка так завзято завовтузилась на папері, що, здавалося, протре й стіл.

Я знову взявся налаштовувати прилади для наступного досліду.

- Миколо, а що це таке? Ти щось зрозумів? - тихим шепотом спитала Юлька, за відмінницькою звичкою намагаючись докопатися до істини.

- Фокуси професора Земецького. Проти таких розумниць, як ти. Щоб методички читали.

Вона, здається, образилась, але мені було начхати.

- Ну, до зброї, дівчата! Юлько, крути. Тетяно, записуй. Дослід номер два.

Другий дослід пройшов без пригод, та й третій теж. Я вже остаточно переконався в тому, що наша бригада стала жертвою якихось специфічних радіотехнічних жартів і готувавсь показати результати нашої сумлінної праці професору, звичайно, і не натякаючи на дивну форму першої діаграми. Проте, як завжди, життя внесло свої корективи. Наприкінці останньої пари до лабораторії прийшов незнайомий менеес з повідомленням: