Брати Капранови - Кобзар 2000. Soft

Ганна не зважилася летіти кудись цієї ночі. Вона не знала, як далеко поширюється дія чарівної катеринки, а потім, для одного дня це було б і забагато. Коли Гриць, знову близько дванадцятої, повернувся додому, вона вже сиділа у кухні перед чашкою з чаєм.

- Ганнусю, - сказав Гриць, скептично роздивляючись її. -Ну чого ти така нечепурна?

- Що-що? - не зрозуміла вона.

- Ну, якась неохайна. Сидиш оце нечесана, халат подертий. Як ти так можеш, га? Ну ти ж повинна себе поважати як жінка.

Ганна була вся сповнена нових вражень, тому не звернула на чоловікові слова жодної уваги.

- Вечеряти будемо, ні? - агресивно запитав він, певно, образився.

Вона тільки знизала плечима.

Раніш такі розмови йому б так просто не минулися, але зараз щось у Ганниній душі заважало встрявати у дрібні суперечки. Під немудрящу розповідь про робочі неприємності вона подала вечерю.

- Ганно, - спитав Гриць, - що з тобою?

Ну як йому це поясниш, га?

А наступного дня Ганна вже облетіла подвір’я. Отак просто - коло за колом, біля даху, щоб ніхто не побачив і не зчинив, боронь Боже, галасу. Дія чарівної катеринки, здавалося, не мала меж. Ганна летіла сама на тлі зоряної ночі, розчинившись у ній.

Ганна покружляла над подвір’ям і, переконавшись, що почувається в небі досить впевнено, зажадала нових пригод. Захотілося летіти далі й далі, лякаючи нічних перехожих своїм виглядом та виском. Хоча хіба злякаєш теперішнього перехожого голою жінкою, хай навіть у повітрі? До речі, від своєї голини тепер Ганна не відчувала жодних незручностей - отак просто летіла, виставляючи себе на огляд, і ніщо не ворушилось у душі. А ще ж позавчора була такою лякливою, такою… такою, що навіть світло завжди вимикала, коли з чоловіком лягала в ліжко.

Отак міркуючи, вона піднялась над дахом свого будинку і, роздивившись довкола, рушила на захід - принаймні їй здалося, що то був захід, бо перевірити не могла. Десь у кімнаті на столі слухняно грала катеринка, а тут, над містом, Ганна була сама, зовсім сама, бо літаки літали вище, а кажани - нижче. Вона поступово розходилася. Почала перекидатися через голову, потім виписувати неймовірні кола, піруети - справжній вищий пілотаж. І хто б побачив це тоді, певно, з’їхав би з глузду, але знов-таки скажемо, що Ганна була над містом сама. Вона розважалася довго. Пальці хапали повітря, а воно прослизало між ними, немов піддражнювало. Груди випиналися аеродинамічними обрисами, і вітер лоскотав їх, приємно збуд-жуючи.

Згодом вона наліталася досхочу. Навіть захекалася, бо давно вже не мала фізичного навантаження. На думку спало, що так, літаючи, можна заодно трохи схуднути - якщо кожного дня… Ганна раптом розсміялася, бо зрозуміла фантастичну безглуз-дість цієї думки.

Вона спустилася нижче. Поруч стовбичив сірий бетонний будинок, виставивши порожні балкони, і раптом так закортіло перепочити, присісти бодай на хвилину, що Ганна не витримала. Вмостилася на балконних поручах, звісивши ноги і притримуючись за стіну, щоб вітром не знесло.

Це був дванадцятий поверх. А може, й п’ятнадцятий - лічити не хотілось. Тут було затишно. Навіть уявити важко, що на балконі дванадцятого поверху може бути затишно, і, певно, господарі балкону теж так гадали, бо він був геть порожнім - ані дощок, ані старих меблів, як то, знаєте, стоять на балконах, ані пляшок з-під горілки. Ганні стало цікаво. Бетонна підлога сяяла первісною чистотою. Хто ж це тут живе? Ганна підлетіла до вікна. Всередині було темно, і, здається, порожньо. З-під дверей до сусідньої кімнати пробивався жмутик світла. Всі жінки цікаві - тому Ганна не полінувалася облетіти будинок і припала до освітленого вікна. В кімнаті горіла лампа. А на ліжку, на білих простирадлах кохалися чоловік та жінка. Вони не затулили завіс - від кого? - й любили одне одного при лампі, мабуть, хизуючись перед Всесвітом. Ганна раптом розсміялась. Сама не знала чому. Виявилось, це дуже смішно - висіти біля дванадцятого поверху й підглядати за чужим коханням. Це було, як у телевізорі, а одночасно й ні, бо це було насправді. Двоє на ліжку любили одне одного, а Ганна, гола, як і вони, висіла за вікном та сміялася. Це справді було дуже смішно. І раптом сміх урвався. В чоловікові на ліжку Ганна впізнала свого Гриця.

Взагалі-то тут треба зупинитися. І здавалося, так воно і сталось - час зупинився. Двоє на ліжку цього не помітили, але Ганна… Час таки дійсно зупинився, і коли він нарешті отямився та рушив знову, у Ганні вибухнула лють. Вона рвучко піднеслася угору, на дах, ухопила там цеглину, що забулись колись будівельники, і спересердя жбурнула її в освітлену шибку.