Брати Капранови - Приворотне зілля

- Прямо зараз? - перепитав парторг, не зводячи очей зі співрозмовника.

- Зараз-зараз, - покивав той. - Ми єй очну цю… вставку сдєлаєм, пойняв?

Парторг деякий час продовжував вивчати Миколу Пилиповича, а тоді раптом посміхнувся і легко, наче нічого не пив, підвівся з лави.

- Ходім, - сказав він і, покрутивши в руках сулію, раптом розмахнувся та кинув її об бетонний постамент.

Пляшка вибухнула, неначе маленька граната, і обсипала пам’ятник друбними друзками.

- Ходім! - повторив сільський ідеолог.

Від такого напору Микола Пилипович трохи розгубився, але теж звівся на рівні. Щоправда, не так впевнено, бо після доброї горілки координація була вже не та.

Парторг підхопив колегу під руку і допоміг втриматися.

- Спасибі. - Микола Пилипович подивився на порожній гранчак у руці. Спершу він думав повторити подвиг парторга, гацнувши ним об землю, але потім пожалів безневинну посудину і заховав до кишені піджака.

- Готов! - сказав він впевнено.

Співрозмовники рішуче рушили вперед під наглядом повного купальського місяця в небі.

Який п’яний не був Микола Пилипович, але швидко зрозумів, що прямують вони не зовсім туди, а коли парторг раптом зупинився біля своєї хвіртки, підозри втілилися у певність.

- Куда ти? - уперся в його плече майор.

Той відчинив хвіртку і зробив запрошувальний жест рукою.

- Ти ж хотів Тетяну?

- Ну.

- Ну то й заходь… Цить, Сірко! - крикнув він на собацюру, що забрехав від буди.

Микола Пилипович на хвилинку замислився, але так нічого і не вигадав, а тому невпевнено рушив вперед. Господар чимчикував за спиною. Двері в хату виявилися за сільським звичаєм незамкненими, і це на щастя, бо інакше Микола Пилипович обов’язково розбив би об них лоба.

- Заходь, - запросив парторг, вмикаючи світло.

Акуратно зачинивши двері за спиною розгубленого гостя, він пройшов уперед, до кімнати і за хвилину загримів чимось, вочевидь нишпорячи у жіночому господарстві.

Микола Пилипович розгублено постояв посеред сіней. У хаті, певно, було порожньо, тому що ніхто не обізвався на доволі гучні нічні відвідини, та й узагалі жоден звук, крім тих, що продукував господар, не долинав з кімнати.

- Заходь-заходь, - голосно покликав господар, ще раз підтверджуючи, що його родина відсутня.

«Цікаво, де вони всі поділися?» - майнуло в голові у майора, коли він переступив поріг кімнати.

Перше, що кинулося в очі у жовтому світлі лампочки, була велика піч. Біля неї і стояв господар, тримаючи в руці горщик та пучок трави, а в другій чомусь швабру.

- Ти чого?

- Знімай взуття, - наказав парторг.

- Ти чого ето? - майор зупинився.

- Ну, ти ж хотів Тетяну, очну ставку хотів.

- Ну.

- Ну то зараз і буде тобі очна ставка. Роззувайся! - гримнув він і владно схопив Миколу Пилиповича за руку.

Це, звичайно, було повним неподобством, але майор підкорився владному рухові. Він настільки розгубився від випитого, почутого і побаченого, що навіть заперечувати як слід не міг.

Аби зняти туфлі, довелося однією рукою спертися на піч. Цим і скористався спритний господар. Він відставив швабру, глечик і, розділивши пучок трави на два, поліз за пазуху своєму гостеві. Той і отямитись не встиг, як один із пучків опинився під правою пахвою. А вправні руки парторга уже пішли далі.

Микола Пилипович рефлекторно смикнувся.

- Ой, що це? - Господар у своїх мандрах наштовхнувся на пістолета в кишені.

- Не твоє дєло! - грубо відштовхнув його майор.

- Зброя? - здивувався парторг. - Зброю треба залишити. Зі зброєю не можна.

- Не твоє дєло! - Микола Пилипович скинув туфлі зі шкарпетками і лишився босяка. - Дальше что?

- Не можна зброю, - тихо повторив парторг, але майор уже перебрав ініціативу.

Він вирвав з парторгових рук другу половину пучка й понюхав його.

- Це куда? Под мишку?

Той кивнув. Микола Пилипович прилаштував траву під пахву. Запах від неї йшов сильний, п’янкий. Чомусь у голові виникла думка про наркотики.

- Дальше! - Він відігнав непотрібні думки і вхопив глечик з припічка.

- Це п’яти намастити, - тихо пояснив господар, і гість тут-таки взявся виконувати інструкцію. Мазь у глечику виявилася ще духмянішою, але на п’яти вона справила добре враження, навіть краще за дезодорант, що ним користувався Микола Пилипович, коли упрівали ноги.

Ще раз понюхавши пальці і скривившись, майор поставив глечика на місце. Він відчував піднесення, як під час важливої операції.

- Дальше!

Парторг несміливо простягнув швабру. Микола Пилипович зважив її в руці, спробував на міцність і задоволено гмикнув. Від духмяної мазі п’яти горіли і підштовхували до рішучих дій.