Брати Капранови - Приворотне зілля

Так, Тетяна була у самому розквіті жіночої краси, і лейтенант за стіною це оцінив. Легко зрозуміти, що він втратив відчуття часу. Скільки тривала пауза, ніхто сказати не міг, але, зрештою, жінка зробила крок вперед, нахилилася, беручи з припічка глек, та занурила в нього руку, а видобувши звідти чималенько прозорої мазі, почала ретельно намащуватись нею - обличчя, плечі, перса, спину, живіт, стегна, ноги… Там, де проходила рука, шкіра ставала лискучою та набувала золотавого кольору. «Косметика, - промайнуло в думках у Петра, і зразу чомусь. - Диви, як вона себе мацає».

Врешті не лишилося жодного шматочка тіла, якого б не торкнулась «косметика». Тетяна поставила глек та, взявши навіщось з кутка мітлу, пішла, погойдуючи стегнами, і зникла за біленим ріжком печі. Лейтенант дивився їй услід, несила відірвати погляд від цього погойдування. За мить звідти, де зникла хазяйка, почувся важкий залізний звук, наче відсунули щось велике, потім шарудіння, тихий вигук, щось на зразок: «Оп!» Потім коротко реготнуло та свиснуло у димарі і настала тиша. Цілковита.

В кімнаті лишилися мовчазні меблі, піч, глечик на стільці й одинока жовта лампочка в кутку, а за стіною - лейтенант у трусах.

Така диспозиція зберігалася доволі довго, поки нарешті хлопець очухався. Першою думкою було, що хазяйка вийшла у другі двері, але оскільки Петро буквально не зводив з неї очей і пропустити цей момент ніяк не міг, треба було все ретельно перевірити. Обережно ступаючи, лейтенант вийшов зі своєї схованки, зазирнув за піч, зауважив, що вона відкрита, і тут зрозумів, куди поділася Тетяна. На самому краю у сажі чітко відбився акуратний слід жіночої ноги.

Погодьтеся, у такій ситуації легко розгубитися. Але Петро чомусь не відчув жодних вагань. «За нею треба», - одразу стрельнуло у голові. Чому він так подумав, і сам не міг би сказати, але певність у такому рішенні зростала з кожною секундою. «За нею треба. За нею». Нам важко оцінити справедливість цієї думки - досвідчена людина ніколи б не наважилася лізти у таку історію без бодай найпростішого прикриття, але Петрова впевненість, схоже, пояснювалася не зовсім службовими резонами.

Хлопець підійшов до глечика, що його господиня лишила на стільці, нахилився над ним, роздивляючись, потім занурив туди руку та взяв на пальці майже невагомої мазі. Вона була прозора і пашіла в обличчя духмяним, дурманним ароматом. Петрові здався знайомим цей запах, точно так пахло від поштарки, коли ходили купатися, і від парторгової доньки…

«За нею треба, за нею!» - метрономом вистукувало в голові. Петро навіщось витер пальці об край глечика і повільно спустив донизу свою єдину одежину. У наступну хвилину він уже рішуче тер груди запашною маззю, дуріючи від її пахощів і не в змозі зупинитися. Він упорався швидко - таємнича мазь чудово всмоктувалась у шкіру, руки самі літали по тілу. І коли нарешті не лишилося жодного сухого сантиметра, лейтенант раптом зупинився і на мить заплющив очі. Проте треба було поспішати. Зробивши два кроки до печі, хлопець озирнувся, неначе шукаючи щось, тоді взяв з кутка величезну чорну коцюбу, зважив її в руках і рішуче, головою вперед, поліз до чорного провалля комина.

Лейтенант був готовий до несподіванок, а тому нітрохи не здивувався, коли в печі його підхопила невідома сила і потягла вгору, так, наче він, здоровезний дужий чолов’яга, був лише іскоркою а чи шматочком попелу. Не здивувався і тоді, коли раптом опинився в повітрі над дахом, хоч і знав, що в димар нізащо б не проліз. Він тільки рефлекторно міцніше вхопився за коцюбу, а потім, зметикувавши щось, закинув ногу і всівся на неї верхи, як на коняку. Коцюба хитнулася і повільно рушила повітрям над садибою, над вулицею, потрохи набираючи висоту, а тоді вже ген-ген степом, лишаючи внизу ставок, дорогу і автобусну зупинку з поламаним дахом. Якби Петро мав час роздивитися навкруги, він би помітив, що згори село виглядає зовсім інакше - охайніше, чи що, а чи то, може, ніч прикривала темною ковдрою безладдя та бруд.

Спочатку хлопець тримався обома руками за свій непевний транспортний засіб, намагаючись зберегти рівновагу, однак скоро пересвідчився, що насправді йому ніщо не загрожує - чи тут, у небі, закон тяжіння не діяв, чи то коцюба мала якісь додаткові властивості, але земля майже не притягувала свого сина. Проте розібравшись з рівновагою, лейтенант скоро зрозумів нову халепу. Виявилось, що коцюба не є найзручнішим транпортом для пересування в повітрі. Як хлопець не намагався всістися зручно, це не вдавалося. Тонке залізо давило та заважало. Жінкам воно, мабуть, зручніше їздити, а тут… Як сказав би майор, деякі особєнності мужского організму. От чому не справила на Петра враження чудова липнева ніч, лишилися непоміченими смуги ланів та кучері перелісків, неоціненим - прозоре, як сльоза, повітря, яке не могла потривожити навіть довга коцюба з дивним пасажиром.