Василь Кожелянко - Конотоп

Ось так гинуть герої Росиї, гордо і нескорено! Ім’я Князя Пожарского Семена Романовича займе гідне місце в пантеоні слави і доблесті поміж такими героями Росиї, як витязь Пересвєт, Іван Сусанін, генералісимус Суворов, поет Ніколай Гумільов, поет Федеріко Гарсіа Лорка, Александр ІІ, Александр Матросов, адмірал Нахімов, генерал Карбишев, Зоя Космодем’янська, святі мученики Козьма і Дем’ян, прем’єр-міністр Столипін, президент Альєнде та журналіст-страдник Влад Лістьєв. - Авт.С.).

Нахмурився, яко хмара з північно-західного боку, хан татарський ( це вже знову самодіяльний автор XVІІ ст. Хрєннік Тіхонов) на такі зухвалі слова воїна християнського і почав йому люту кару придумувати. Думав, думав хан і придумав: візьміть, каже, цього гаспида, цього гяура, цього шайтанського сина, голову йому геть відрубайте, а тіло його, дуже небезпечне для нашої татарської справи, посічіте гарненько на дрібні шматочки і розкидайте по чистім полю. І зробили цю лиху роботу, врагу роду чоловіческого приємну, і посікли кати татарські біле тіло князівське на сорок кавалків і десять менших шматочків, які розсіяли по околицях міста Конотопа. Але двоє козаків государевих (співочий Хрєннік Тіхонов, очевидно, щось переплутав, бо козаки у цій битві Конотопській були ворогами государевими і воювали в складі армії гетьмана Виговського проти нашого государя Лєксєй-Михалича, а може, він мав на увазі тих небагатьох козаків наказного гетьмана Безпалого, які не перекинулись до зрадника Виговського, а залишились вірними трону московському і особисто цареви Лєксєй-Михаличу, на жаль, цих вірних козаків малоросійських було не надто багато, до того ж їх чимало було перебито ще до Конотопської конфузії, як ось нещасного Силку, якого прикували ланцюгами до гармати — спиною до люфи — і вистрілили у північно-східному напрямку, треба розуміти, що таким чином гетьман-зрадник Іван Виговський дав свою відповідь Москві. — Авт.С.) зібрали ті сорок кавалків і десять менших шматків тіла витязя Землі Рускої князя Пожарского, поклали у луб липовий і понесли до міста Конотопа. ( Не могли вони той луб липовий понести до Конотопа, бо то місто на той час ще перебувало в руках супостата українського, але сказано ж бо-фантазія митця Хр.Тіхонова не має меж. — Авт.С.). У Конотопі був єпископ ( якого, цікаво, патріархату? — Авт.С.), який зібрав попів та дияконів, паламарів та церковних причетників і звелів обмити ті сорок кавалків і десять менших шматків тіла князя Пожарского, що й було зроблено шанобливо. За тим ті кавалки і шматки поклали в труну дубову, де тіло князя Пожарского й зрослося. Зрослося-то зрослося тіло, але сам князь не ожив, бо це вже було би диво, гідне Ісуса Христа, Господа нашого, — помер витязь і воїн князь Пожарский. Три дні і три ночі відспівувало конотопське духівництво ( якого, якого патріархату? — Авт.С.) іроя-небіжчика, а за тим і поховали. Поховавши, відспівали вічну пам’ять.

Ось таким чином, шановні читачі, ваш кореспондент передав своїми вбогими словами і немічним стилем цю прекрасну оповідь народного таланту, а згодом міністра музики в уряді царя московського XVІІ ст. Хрєнніка Тіхонова, яка називається просто до геніальности «Життя за царя» з підзаголовком «Сказ про витязів землі рускої — богатирів билинних та про татарів поганих, хохлів зрадливих, ляхів-супостатів». Цей підзаголовок мене і насторожив: очевидно, знав самородок Хр.Тіхонов, що з того боку, опріч «татарів поганих» руским витязям протистояли ще й «хохли зрадливі», не рахуючи «ляхів-супостатів», знав, знав. А якщо знав: то чому не розгорнув цю тему у своєму знаменитому «Сказі»? Мало того, сам Хр.Тіхонов теж ледь не загинув від української кулі, коли в обозі решток війська князя Трубєцкого відступав на Путивль, власне, ми разом відходили, відбиваючись від насідаючих аванґардних сил української армії під орудою гетьмана Виговського, до речі, в тих непростих умовах я й почув цей леґендарний «Сказ» у авторському виконанні. Але спитати за «хохлів зрадливих» не встиг… Диспозиції різко помінялись, і нам треба було вже більше дбати про свою безпеку, ніж обговорювати цей, без сумніву, шедевральний «Сказ». Під свист ядер з українських гармат шляхи наші кардинально розійшлися і більше я товариша Тіхонова Хр. не бачив…

P.S.На моє глибоке переконання, прийшов час усім руским людям, котрі вважають себе партіотами Росиї, відкрити для себе творчість цього самобутнього поета і композитора XVІІ-XVІІІ ст., а також докласти зусиль, аби поема про трагічну сторінку нашої історії «Життя за царя» Хрєнніка Тіхонова була видана наймасовішим тиражем.