Анатолій Дністровий - Патетичний блуд

«Про тебе Даша питала, — каже Дека, — я сказав їй, що ти пішов по поверхах стріляти цигарки».

«А он і вона», — помічаю її з сусідкою по кімнаті, вони курять біля вікна й говорять. Я підходжу до неї ззаду і кладу руки на груди. Даша здригається, різко обертається та накидається, де це я волочуся. Музика гупає голосніше, Хо-хо додає на підсилювачі звук, і я не маю сил у цьому гаморі знаходитися. Пішли — тягну Дашу за руку. Вона здивовано запитує, куди ми йдемо. Побачиш. Спускаємося на четвертий. Заходимо в прокурений блок Ковінька. Я кілька разів стукаю в двері, за якими грає легка музика. Він відчиняє, морда в нього червона, як кетчуп. Я кажу йому про це й регочу. Ковінько дихає на мене перегаром «не пизди», і затягує нас із Дашею в кімнату. На розстеленому ліжку перед журнальним столиком, на якому горять кілька свічок, стоять тарілки з наїдками і пляшки. Бачу Тому у вишневому халаті дружини Ковінька. Опа! Навіть у напівтемряві помічаю, як вона змінюється на обличчі й почувається непевно.

«От, — каже захмелілий Ковінько, — я тут екзамен приймаю». Він садить нас на табуретки з іншого боку столика, а сам виходить по тарілки й чарки в іншу кімнату. Тома, певно, лише зараз оговтується і мовчки зиркає на мене.

«Здоров, рідна, — вітаюся, — як поживаєш?» Вона неохоче каже, що нормально. Пауза. Бідний А. — думаю про себе, — хоча, чого він бідний? У нього є «прустівська проза» і яблука. Я виходжу за Ковіньком, радісно плескаю його по плечу: ну ти й мудак, таку тьолку захомутав, я з неї вже кілька місяців очей не зводжу. Він задоволено хмикає і тицяє мені дві чисті тарілки. Старий, підбиваю його, давай махнемося: я тобі Дашу, а ти мені Тому, на один разочок. Ковінько завмирає, його почервонілі очі зацікавлено розширюються, але він підносить пальця до стуленого рота й заперечливо хитає головою, нічого не вийде. Чого не вийде? — насторожуюся. Він знову каже, що не вийде. Чого? Пауза. Ковінько набирає повітря і трішки надувається, мов ґумова кулька, довго дивиться мені в очі й каже: не ображай її, не ображай, Тома — нещасна людина. Ми повертаємося в кімнату. Ковінько ставить ще одну пляшку, здається, самогонку, поліська — сміється він — антирадіаційна. Ми куштуємо. Тома сидить, ніби обісрана, не наважується зі мною зустрітися поглядами. Дивлячись на неї, збуджуюся і хочу уявити, яка вона без цього ідіотського халата. Ковінько, який сидить між дівчатами, часто поглядає на Дашу, видно, що вона йому сподобалася. Він жартує, сюсюкає до неї на вушко, а ще після кількох чарок кладе руку їй на коліна. Даша наелектризовується і розгублено зиркає на мене. Це настільки кумедне видовище, що я мало не регочу. На якусь мить прокидаються думки про неприємності, які можуть на мене чекати. Я кажу Ковінькові: харош мацати литки Даші, давай наливай. Він хитається, тримаючи пляшку в руці, але наливає рівно та впевнено. Закуски майже нема: на тарілках лежать два-три малих огірочки, кілька шматків вареної ковбаси, надгризений сир і купа хліба. Ковінько каже, що треба добавити закуски, бере ножа і дробить усе це на малі частинки. Ми регочемо з цієї витівки, навіть Тома кисло усміхається. Даша дивиться на полиці з книжками, що над письмовим столом: стільки книжок, а що можна гарного почитати? Ковінько недоумкувато на неї зиркає, потім так само недоумкувато переводить погляд на мене.

«А цей хуй що, нічого тобі не дає читати? — показує на мене. — Що, тільки жере твої супи і котлети?»

«Вона не просила».

«Не виправдовуйся, — сміється п'яний Ковінько, — дай почитати щось із Міллера, я, коли читаю Міллера, завжди хочу когось вжучити, розумію, що він пише про банальне гівно, але ж як пише! Баби в нього просто гарно виходять, темпераментні, все як має бути».

Даша шокована, бо їй у голові не вкладається, що таким може бути викладач. Дурненька, Ковінько — нормальна жива людина. Пошепки запитую в неї, чи він подобається, Даша здригається, каже, що його боїться. Ясно, значить, подобається. Після ще однієї чарки Ковінька тягне на сон, він спирається на Тому, напомацки запускаючи руку їй під халат, від чого вивалюється розкішна грудь. Тома густо червоніє. В мене відразу встає, руки чешуться взяти її, міцно здавити талію, покусати всю від шиї до п'ят, ух, яка сучка! Я допомагаю Томі закинути ноги Ковінька на ліжко, і він одразу смачно хропе. Нам із Дашею більше нічого робити, ми прощаємося з розгубленою Томою, яка очима шукає свої лахи, щоб одягнутися і звалити додому, і йдемо до себе. Даша до мене ластиться, треться, запускає руку в труси, цілую її в розтулені, розслаблені губки, добре, добре, маленька, сьогодні я буду як ніколи до тебе уважний. Ми йдемо в мою кімнату, по дорозі кілька знайомих намагаються нас затягнути в рекреацію на дискотеку. Коли ми нарешті самі, і Даша зачиняє двері зсередини на замок, мовчки її оглядаю: вона надзвичайно вродлива й розкішна. Нам не заважає шум пиятики за стінкою у сусідок (до однієї з них, здається, приїхав із Прилук наречений), не заважає запах бензину, який повністю так і не вивітрився, не заважає холод, бо я, от повний бовдур, забув зачинити кватирку. Зараз я хочу любити Дашу як ніколи раніше: гаряче, ніжно, чесно, з повною віддачею. Хочу, щоб вона була аж на сьомому небі, щоби зранку сказала — я найщасливіша у світі; хочу, щоб вона мене запам'ятала безтурботним, спокійним і уважним, щоб мої очі, доторки пальців, жести лише випромінювали тепло. Вона чекає під ковдрою, а я дивлюся на свій Тибет, дивлюся, можливо, востаннє. Зриваю політичну карту з карнизних «жабок», на яких мають триматися штори, складаю і кидаю її на тумбочку. Даша здивовано запитує, навіщо я це зробив. Усміхаюся, сідаю поруч на ліжко, пальцями воджу по її обличчі. Розумієш, Даша, мені ця карта вже набридла. Вона цілує мої пальці, а я оглядаю предмети в кімнаті: друкарську машинку й купу паперів, папок на письмовому столі, мої малюнки олівцем на стіні, книжки на полиці, брудний посуд, недбайливо поскладаний на підлогу біля батареї. Завтра зранку я сідаю на потяг «Москва—Львів» і повертаюся в Тернопіль; завтра, можливо, в мене почнеться новий етап у житті; завтра я побачу матір і батька, якщо той ще не відійшов. Даша, — кажу вголос, — ти хоча б знаєш, що я люблю ще одну Дашу. Вона насторожується, погляд стає холодним і гострим. Я усміхаюся й кажу: ні, ні, ти не про те подумала, в мене є знайома маленька дівчинка, яку звуть, як тебе, чомусь вона мені згадалася... Очі її радісно загоряються, і вона муркоче, щоб швидше залазив під ковдру, бо холодно.